Прифронтові села на північ від Донецька на перший погляд здаються безлюдними, але це не так. Попри регулярні обстріли, заміновані поля навколо і вкрай складний проїзд через блокпости, в кожному з них залишається невелика кількість місцевих мешканців.
Ранок Громадського в одному з таких сіл починається зі знайомства з місцевою жінкою, яка, приймаючи їх за українських військових, пропонує мішок картоплі. Залишаються лише найвпертіші — війна майже не залишає можливості займатися сільським господарством, люди живуть тут, переважно, за рахунок пенсій та допомоги військових.
Але ті, хто залишився, не опускають руки і, подекуди, встигають не лише вставляти розбиті шибки і латати посічені уламками дахи, але і ось так зворушливо прикрашати свої вулиці.
Місцевий ґанок, прикрашений власноруч жителями прифронтового села
Провідники Громадського — Олексій та Григорій, зв’язківці бригади, які служать на цій ділянці фронту. Журналісти сідають до їхньої машини і їдуть ще кілька кілометрів трасою в бік Донецька. Після Кам’янки траса повністю порожня, громадський транспорт тут не їздить, далі — лише позиції військових та мінні поля.
Дачні райони на берегах ставків Донецької фільтрувальної станції виглядають так само, як Широкине чи Піски — майже кожен будинок тут постраждав від мін і снарядів. Раніше тут були позиції бойовиків, на парканах і стінах багатьох будинків ще збереглися написи, що попереджають — будинок є «власністю ДНР», а також образи і погрози в бік українських військових.
До околиці села Крута Балка, зайнятого бойовиками, звідси —півкілометра. До неконтрольованого протилежного берега ставка — приблизно стільки ж.
«Прилетіти тут може звідси», — говорить Олексій і робить рукою широке коло — ці позиції з трьох сторін оточені противником. Але сьогодні надзвичайно тихо, не чути навіть «стрілянини».
Цього дня, теплого і сонячного, розбите снарядами дачне поселення ненадовго стане «курортним» передмістям столиці Донбасу. Слідуючи інструкціям провідників, журналісти перебігають лише відкриті ділянки, що в прямій видимості снайперів супротивника, але в цілому і ми, і господарі цих позицій, почуваємося спокійно.
Перемир’я дозволяє Григорію та Олексію детально розповісти про свою роботу і показати умови, в яких працюють військові зв’язківці. Їхня зона відповідальності — багатокілометрова ділянка фронту, де в останні місяці продовжуються найбільш жорстокі бої. Їхня задача — забезпечити безперебійний зв’язок між передовими підрозділами й тилом.
У розбитому снарядами дачному поселенні у передмісті Донецьку іноді випадають надзвичайно тихі дні без «стрілкотні»
На війні такого типу навіть у ХХІ столітті найбільш надійним є дротовий зв’язок. Зв’язківець сьогодні має не лише налаштовувати радіостанції різних типів, але і проходити великі відстані, розмотуючи з котушок кілометри дротів. І кожного дня проходити ці відстані знову і знову — щоб знайти й встановити пошкодження, які стаються після кожного з обстрілів.
«Гасло десантників — «Ніхто крім нас», а зв’язківці можуть сказати про себе «Ніхто без нас», — говорить Георгій.
І це справді так — без надійного зв’язку скоординована робота передових підрозділів неможлива. Тому зв’язківцям доводиться працювати в будь-який час, за будь-якої погоди, не дивлячись на складність бойової обстановки.
«Це не входить до наших задач, але буває, що доводиться вступати в бій, — розповідає Олексій. — Нещодавно ми працювали на позиціях за триста метрів від цього місця. Нас помітив снайпер і відкрив вогонь. За ним підключились і кулемети з боку Крутої Балки. Наші відповіли і почалося. Можливості відійти вже не було, довелося кілька годин повоювати з хлопцями».
Пригадують й інші «смішні» випадки — наприклад, як у лютому довелося кілька годин працювати під артилерійським обстрілом, лежачи на відкритій ділянці траси у прямій видимості супротивника.
Двогодинна «екскурсія» Громадського закінчується чаюванням у зруйнованому танковими снарядами будинку з виглядом на перший технологічний ставок фільтрувальної станції. Ми сміємось, слухаючи фронтові байки.
Не дивлячись на її повсюдні грубі сліди, тишина і весна змушують на деякий час забути про те, що війна надто близько. Сумну звістку від наших нових знайомих отримуємо вже дорогою на Київ — наступного дня на подвір’ї цього будинку від кулі снайпера загинув ще один український військовий.
Будинок у дачному поселенні, зруйнований танковими снарядами
Comments are closed.