Насправді я дуже добра. І мало що може вивести мене з себе. Але мій двотижневий досвід спілкування з працівниками держархбудінспекції – це щось. Сказати, що дістали, – не сказати нічого. Мало приємного, коли тебе ігнорують, ніби ти нав’язливе цуценя і просиш неможливого. Але ще неприємніше, коли брешуть.
Я готувала матеріал про будівництво, з’ясовувала, як так сталося, що у декларацію про початок будівельних робіт на вулиці Трачів у Франківську внесли неправдиві дані (більше про це – у свіжому номері газети “Репортер”). Виявляється, взяти коментар у начальника управління ДАБІ Ігоря Мусіловського – надскладне завдання. Про телефон уже мовчу: тебе просто постійно перемикають на іншу лінію, в результаті нема з ким говорити.
Почнемо із неприступного офісу. ДАБІ у Франківську базується на Франка, 4. У напівтемряві розглядаємо совдепівський інтер’єр прохідної, вдихаємо запах меблів 50-річної давності, піднімаємось на другий поверх.
Думали, що у ДАБІ можна просто так зайти? Ні. Двері тут завжди зачинені й через них ходять лише обрані. Поруч символічно стоїть скриня для скарг і звернень, а на ній робочий телефон. На стіні папірець із контактами. Якщо щастить, слухавку беруть у приймальній або канцелярії, обіцяють перемкнути на начальника – і чекайте хоч до старості. Поки два тижні оббивала пороги, слухавку він не підняв.
Але прорватися можна. Розкажу для колег-журналістів, яким конче треба коментар від ДАБІ. Звісно, перед цим ви сто разів телефонували, надію майже втратили, і от – стоїте під дверима. Бачите заклопотану панянку, яка теж прямує туди, впевнено вітаєтесь, посміхаєтесь і мовчки пхаєтесь разом із нею. Бо коли сказати, що журналіст – не пустять, хоч плач.
Щодо інформаційних запитів. Звісно, у двох екземплярах, з поміткою, хто й коли отримав, але це не все. Усі знають, що на запитувану інформацію чекають п’ять робочих днів. Але не в ДАБІ. Два дні мене запевняли, що все надіслали. Ну, терпіння не гумове, тож пішла вибивати паперову відповідь…
Знову двері. Якраз молодий чоловік іде до будінспекції:
– Ой, а ви хто?
– Журналіст. А ви?
– Практикант. А вам не можна!
– А чому?
Хлопець розгубився, я зайшла. Жінка у коридорі теж дивується, звідки я взялась, «бо тут так просто не проходять». От дуже цікаво, що в них там у цих кабінетах, що так важко пробитись?
Нарешті, кульмінація. У коридорі добре чутно російськомовні пісні. Це у кабінеті начальника Ігоря Мусіловського з колонок співає Валерій Меладзе. Представляюсь, але через музику погано чую навіть власний голос.
– А можна трішки тихіше?
– А я не сказав, що інтерв’ю зараз буду вам давати. Питання?
Розповідаю про будівництво, про невірні дані у декларації, про можливі наслідки. На це Мусіловський каже, що місяць був у відпустці, зараз підніме документи і тоді поговоримо. Але потім не поговорили, бо каже, «у запиті все є». Просто мрія журналіста…
Відповідь на запит готувала Павліна Бернадин, завідуюча сектору по роботі з дозвільними документами. При мені вона йде до начальника по підпис. Вертається зі словами: «Чекайте, бо йому не подобається відповідь». Година пройшла – папір на руках. Вчора запевняли, що все відправили на електронку, а нині лише підписують.
Вічно зачинені двері, ігнорування, нелюб’язність, але невже не можна обійтися хоча б без брехні?!
Comments are closed.