Мистецтво кави: як прикарпатець досяг успіху в Ірландії

Кожна економічна криза в історії незалежної України супроводжувалася великими хвилями міграції українців за кордон.

Так було у 90-х роках, після глобальної кризи 2008/2009 років і економічного падіння України через війну на Донбасі. Та й в часи більшого достатку чимало українців мріяли про міграцію. Українська служба BBC розповідає про Ірландію, де українська діаспора з’явилася в останні 20 років.

“Смарагдовий острів”, як називають Ірландію, зараз є домівкою для кількох тисяч українців.

Громада зростає, бо з 2010-х років сформувався новий тренд – дедалі більше талановитих працівників українського IT-сектору переїжджають на роботу до Дубліна, де розмістили свої офіси такі гіганти як Google, Facebook та інші. І йдеться не лише про програмістів.

Українська міграція до Ірландії почалася на початку 2000-х. Туди їхали, щоб працювати на будівництві, м’ясокомбінатах, фермах, на прибиранні або інших некваліфікованих роботах. Минули роки – багато з цих людей встигли змінити професію, виростити дітей, отримати громадянство Ірландії та навіть створити бізнес.

Серед них – Руслан Мочарський – зараз досить відома серед українців Ірландії людина.

Його шлях до успіху в цій країні був нелегкий. В Україні Руслан у 90-х закінчив івано-франківське музичне училище, де навчався на акордеоніста.

“Після армії торгував на базарі, грав на весіллях, потім зібрав манатки і поїхав в Англію”, – розповідає він.

До Лондона Руслан потрапив 2000 року за студентською візою, туди ж переїхала майбутня дружина Вікторія. Йому було 22 роки і він майже не знав англійської. Мову вивчав на місці. Сусідня Ірландія зацікавила молоду родину – і не тільки через можливість отримати громадянство після 5 років легального проживання.

“Ірландія мала закон, що якщо дитина народжується в Ірландії, то батькам дають резидентство як опікунам. Ми переїхали і 2002 року народилася наша донька Христина”, – розповідає Руслан.

Перші роки в Дубліні були надзвичайно тяжкими.

“Були такі часи, що я працював на п’ятьох роботах – мив посуд у ресторанах, прибирав нічний клуб. Іноді працював з 4 ранку до 12 ночі, повертався додому о першій ночі, і через три години знову на роботу”.

Після мийника посуду Руслан працював баристою, барменеджером. Долю змінила раптова зустріч.

“Одного чудового дня я зустрів фаната кави, амбіційного ірландця Стівена Моррісона. Він був на різних змаганнях з приготування кави і підштовхнув мене взяти участь. У 2006 році я посів третє місце в Ірландії. І мене помітили”.

Дві компанії зробили Руслану пропозицію: одна запропонувала відкрити кав’ярню за їхньою франшизою, інша – бути тренером зі смаження кави з доброю зарплатнею у 30 тисяч євро на рік. Українець обрав власну справу.

“За всі свої заощадження, що збирав роками, відкрив мобільну кав’ярню. Це був мобільний трейлер, до якого по сходах заходили всередину”.

А 2009 року Руслан разом з партнером-українцем Анатолієм Кириченком вирішив відкрити власну кав’ярню Art of Coffee – просто в розпал економічної кризи, яка завдала тяжкого удару “кельтському тигрові”, – саме так назвали Ірландію після бурхливого економічного зростання 2000-х років.

“На нас дивилися як на дивних – як це так, всі закриваються, а ви відкриваєтеся. Я жартував, що гірше вже не може бути – буде тільки краще”, – згадує Руслан.

Дружина Руслана Вікторія, викладачка фортепіано за освітою, в Ірландії вивчилася на бухгалтера, взяла на себе всю роботу з документацією.

Бізнес не тільки пережив кризу, але й розширився. Деякий час Art of Coffee навіть робило каву для офісу Facebook у Дубліні. Зараз мережа налічує 14 кав’ярень, з них 7 належать Руслану та його партнеру, ще 7 працюють за франшизою. Керують ними українці, які раніше працювали в мережі. Руслан дуже задоволений умовами бізнесу в Ірландії.

“Жодного разу з моменту відкриття компанії ми не зіткнулися з вимогами хабарів. Ірландія, мабуть, одна з найкращих країн світу щодо підтримки бізнесу”.

Під час пандемії держава намагається допомогти підприємцям. Наприклад, відшкодовує частину зарплати тих робітників, які працюють повний робочий день, і виплачує допомогу тим, які не працюють, але зберігаються у штаті. Руслан каже, що ніколи не відчував якогось зверхнього чи дискримінаційного ставлення в Ірландії. Громадянство подружжя отримало після шести років проживання в країні.

Двоє дітей Руслана та Вікторії – Христина та Рос – народилися в Ірландії.

“Діти мої вважають себе ірландцями, так само як українцями. Для них адаптуватися тут проблем не було. Вони тут виросли”, – розповідає Руслан.

Він зізнається, що лише не міг допомогти дітям з вивченням ірландської мови, яка є обов’язковою, хоч майже не використовується більшістю населення.

“Тут мені все подобається – ми живемо у власному будинку в горах біля Дубліну, у гарному місці. Подобається те, що я роблю, люди, які тут живуть”, – каже Руслан.

До місцевої дощової погоди він вже звик.

“Я думаю, що в Ірландії найкраща погода у світі. Тут немає екстремальних умов – ані великих холодів, ані великої спеки. Хочеш спеку – сів на літак, і через 2 години в Іспанії”.

У грудні, попри локдаун, разом з партнером вони відкрили нову кав’ярню.