Одного разу на околицях села Верхній Майдан, недалеко від пасовища та хати сім’ї Лозинських, сів гелікоптер і за деякий час полетів. Хто то був та з якою метою з’являвся, досі не відомо. Але наступного дня подружжя Лозинських у маршрутці на повному серйозі питали: “То ваш Юра в гості прилітав?”.
Юрій Лозинський – 22-річний прапорщик ДСНС, респіраторник гірничо-рятувального відділення у Києві, який разом з колегами працює на місцях прильоту російських ракет. Він рятував киян під час перших попадань у лютому та під час останніх масованих терористичних обстрілів цієї осені.
“Якщо чесно, коли жив у селі, був непомітним хлопцем, – каже він. – Життя свого там не бачив, хотів стати військовим, але пішов у ДСНС.
Про мене в селі почали говорити, коли спочатку з’явилися перші фото зі мною та врятованим собакою. Хтось в ТikTok бачив, хтось у Гордона в Іnstagram. А потім (після обстрілів 10 жовтня – УП) у своєму зверненні мені та ще декільком хлопцям подякував президент. І тут почалось таке! Вже священник наш в церкві про мене розповідав. Мені кажуть, що люди декілька разів дивилися це звернення Зеленського та плакали.
Дівчата тепер починають писати, лайкати. Я ж їм колись говорив: “Ви про мене ще почуєте, будете шкодувати, що не дочекалися”.
В інтерв’ю “УП” Юрій Лозинський розповів про те, як рятувальники працюють під час війни, що відбувається після влучання ракет у житлові будинки та що найбільше мотивує працівників ДСНС, пише Репортер.
Далі – пряма мова.
Кров. Гімн України. Лобановського, 6А
На моєму робочому одязі часто буває кров. Чужа.
Доводиться відмивати свій захисний костюм. Іноді залишаються ледь помітні плями, що поробиш?
Це не дуже приємне відчуття, коли бачиш сліди чиєїсь крові під ногами. Коли піднімаєшся сходами та заходиш по битому, хрусткому склу у порожнє житло, а там, скрізь на підлозі, червоні краплі.
Ти бачиш, що нещодавно тут поранило людину. Думаєш, як вона вибиралася на вулицю. Сама? Чи хтось допоміг?
Скло на вікнах, яке розлітається під час прильоту від вибухової хвилі, дуже небезпечне. Люди саме так отримують багато поранень.
Чи допомагає скотч? Так. Але якщо ви дуже рясно вікно ним заклеїте.
Якось під час першого прильоту у висотку (на проспекті Лобановського, 6А – УП) ми з хлопцями на ношах евакуювали чоловіка з двадцятого поверху. В нього був відкритий перелом ноги. В квартирі обвалилась стіна, його відкинуло хвилею.
В такі моменти важливо постійно розмовляти з людиною, щоб виводити її з шокового стану. Щоб вона розуміла, хто перед нею. Що ми прийшли рятувати, а не нашкодити. Щоб сам постраждалий не зробив щось неадекватне.
Пам’ятаю цей момент, коли прибув до того будинку в лютому та побачив величезну діру на верхніх поверхах. У перші секунди важко повірити в те, що відбувається. Але далі просто зосереджений на тому, щоб по максимуму відпрацювати. Ти просто робиш те, що треба.
Треба обійти всі поверхи. Перевірити всі квартири. Там, де не відчиняють, треба за протоколом вскривати двері, щоб переконатися, що ніхто не сховався від переляку під ліжко чи у шкаф.
Після прильоту в тій висотці сходи залишились більш-менш нормальні, тільки всі у склі. Там було багато людей, дітей, які пробиралися на вулицю – перелякані, переважно без речей. Головне на той момент було просто вийти з будівлі.
Коли спускали цього пораненого, почали з ним співати гімн України. Він одразу забув про травму, такий заряджений був по дорозі до “швидкої” (сміється).
На тому виїзді тiльки одна наша група евакуювала трьох. Був ще чоловік з пошкодженою ногою та жінка, яку посікло уламками від вікна.
Не знаю, скільки разів я тоді піднімався, спускався та знов піднімався наверх з інструментами. Коли закінчили роботу, були сильно змучені. Я просто сидів у нашій машині мовчки певний час, намагаючись осмислити масштаб всього, що відбувається.
Перша трагедія
Я родом із села Верхній Майдан Івано-Франківської області. В нашій сім’ї п’ятеро дітей. Батько працював електромеханіком на залізниці. Мама – інспектором з вантажних перевезень.
З дитинства хотів бути військовим. Всі намагалися переконати, що то мені не потрібно, але мені подобалась зброя, все, що пов’язано з військовою справою. Мабуть, голлівудські “бойовики” вплинули (сміється). До того ж сусід був, який багато розповідав про свою службу.
Після сьомого класу я пішов у Прикарпатський військово-спортивний ліцей. Спочатку важко було – режим, додому не відпускають. Але через все це треба пройти та звикнути.
Після чотирьох років ліцею було декілька варіантів, в тому числі – військова академія. Врешті я вирішив піти у ДСНС. Навчався у Вінниці.
Цікаво, що напередодні того, як я мав завезти у пожежну частину документи для проходження першої практики, у сусіда хата зайнялася (сміється). В мене вже були якісь навички, на той момент провчився пів року. Коли приїхали пожежники, дали мені ствол (пожежний – УП). В хаті нікого не було, встигли вибігти.
Але справжнє перше бойове хрещення сталося під час практики, коли мені було 17 років, здається. Перший виїзд був на палаючий торфяник. Дуже велика площа, неподалік заправка. Торф важко гасити, намучились тоді сильно.
Я весь в пилюці, сажі. Командир каже: “Піди туди, подивись ще, чи все там нормально”. Тільки повернувся та пішов, в мене зі ствола водою вдарили (посміхається). Це така традиція у нас: під час першого завдання та коли на пенсію проводжають.
У Київ я переїхав у 2020 році. Було багато чого, але вперше масштабну трагедію я побачив, коли вибухнув газ у багатоповерхівці (21 червня 2020 року на Крушельницької, 1/5 – УП). Ми тільки прийняли чергування зранку, накрили стіл, сіли поснідати – бац, виїзд!
АВТОР: ЕЛЬДАР САРАХМАН
Коли тільки приїхали, побачили одразу людину, яку викинуло на вулицю. Це була пенсіонерка, хазяйка тієї квартири, де був епіцентр вибуху. Жінка загинула. Лежала під двома плитами. Вручну, за допомогою інструментів витягнути її неможливо. Зробили це, коли приїхав кран.
Ми з другом працювали на тому об’єкті два дні. Один командир, коли дізнався, що це наш такий перший виїзд, пояснив, як краще сприймати побачене.
Головне, не втягувати себе у думки про смерті, які на жаль є і будуть. З цим треба миритися. Така у нас професія. Якщо ти будеш багато думати про кожного загиблого, всі ці емоції погано вплинуть на подальшу роботу.
Той вибух газу був великою трагедією. І я тоді ніяк не міг уявити, що через два роки на Київ, на житлові будинки будуть падати ракети. Що буде повномасштабна війна і так багато буде жертв.
Цінність
Скільки я бачив загиблих після 24 лютого? Не рахую. Думаю, що (пауза) десь двадцять.
Наприклад, на одному підприємстві, куди влучила ракета, загинуло троє працівників. Двох одразу викинуло вибухом з цеху. Ще одного ми шукали. Працювали довго – там впав дах, стіни обрушилися.
А коли Київ атакували дронами, ми розбирали завали житлового будинку. Знайшли жінку, пенсіонерку. Сиділа на кріслі. Тіло вигоріло та злилося з тим кріслом. Ми їх так разом в мішок і поклали.
Нам розповідали, що під час атаки вона зателефонувала комусь, сказала, що на кухні, біля холодильника ховається. Не може поки вийти на вулицю. А потім, я так розумію, як раз був другий приліт, під час якого будинок обрушився та загорівся.
В повсякденному житті наша частина працює в першу чергу по метрополітену. Пам’ятаю якось був чоловік, десь 28 років, він вижив. Попав між поїздом та платформою на станції Арсенальна.
Його там перекрутило, ногі зламані, рука. Швидко його витягли, надали першу допомогу. Поки чекали “швидку”, поліція запитувала, навіщо той пригнув. Він казав, шо його “заставили”. Дивний.
Рятувальнику важливо бути оптимістом, важливо жартувати попри все. Нам так набагато легше. Якось ми приїхали на станцію метро Видубичі. Чоловік стрибнув під потяг, загинув.
І ось ми сидимо, чекаємо на опергрупу, щоб вона все зафіксувала, поки почнемо діставати тіло. Розказуємо один одному жарти і сміємося. А люди на нас дивляться в шоці, думають, що ми якісь неадеквати.
Після роботи та надважких виїздів я люблю побути дома трохи один. Сам на сам зі своїми думками. А ще люблю бігати. Коли в голові дуже багато думок, вмикаєш музику в навушниках і біжиш десять кілометрів по набережній в Ірпені.
Після 24 лютого багато чого змінилося. Я багато чого побачив, дізнався про професію, про людей, про себе. Мені, наприклад, важко раніше було повірити, що можливо за такий час стільки всього переробити і при цьому ти здатен це все витримати. Стільки руйнувань, стільки постраждалих.
Головне, що дає такий досвід – ти починаєш по-справжньому розуміти цінність життя. Все, що раніше я вважав проблемами, насправді не проблеми (сміється). Все тепер інакше сприймається.
А ще після 24-го в мене з’явилась дівчина. Коли в Києві прильоти під час моєї зміни, вона дуже хвилюється, пише. Але ж я одразу не можу відповісти, тому що залишаю телефон в машині.
Ми були знайомі ще до 24-го, через друзів. Але я почав з нею спілкуватися саме після 24-го. Після всього того чомусь вирішив їй написати (посміхається).
Той день
Після початку вторгнення мені снилося, що я – військовий. Що ночую із взводом на вулиці, просто на землі, у спальниках. Починається стрілянина, нас оточують. Всі мої хлопці вбиті, лише я залишаюсь живий.
Так, я мріяв у дитинстві бути військовим, але зараз, коли йде повномасштабна війна, в принципі, не жалію, що не на фронті. Я тут, на своєму місці, роблю все по максимуму. В Києві теж багато роботи. Крім нас її нікому виконувати.
Коли все почалося, мій друг пішов до тероборони в Ірпені. Деякий час я хотів до нього, але побачив, що потрібен в Києві. Тоді ще був такий час, що багато хто з моїх колег важко добирався у нашу частину – були бої, взорвані мости, затори. Тому я мав бути тут.
Деякий час після 24 лютого я жив в частині, тому що біля мого будинку в Ірпені вже стояли танки з буквою V.
Той день (10 жовтня – УП), коли вони масово вдарили по Києву, був важкий.
Перший виїзд був на перехрестя біля парку Шевченка. Там було, здається, шість загиблих. З машин ми їх не діставали, поки не приїхала поліція.
Пройшло небагато часу – у нас другий виклик. Прилетіло на “Самсунг” (висотка біля залізничного вокзалу – УП), там поруч дві будівлі добряче пошкодило, там були постраждалі.
Працювати було небезпечно, багато пошкодженого скла. Був вітер, з висотки час від часу воно падало величезними шматками вниз, розміром з маршрутку приблизно.
В кінці того виїзда сил вже небагато залишалося (посміхається). Яким би ти не був спортсменом, а тягати все обладнання на собі дуже непросто. Я люблю бігати, але коли ти постійно вверх-вниз…
Уявіть, що на вас захисний одяг, обов’язково бронежилет, а також кувалда, розжимний інструмент, який кілограмів двадцать важить. А ще є “хуліган” (інструмент для відчинення дверей – УП).
Але на тому виїзді все не закінчилося. Був третій – на Видубичах ракети попали в ТЕЦ та підприємство, де сталася сильна пожежа. Ми там знайшли живого охоронця з невеликим пошкодженням.
І ось все це закінчилось, ти намагаєшся відпочити, всі починають писати, кидати якесь відео. З виступом президента. Друг каже: перемотай на таку-то хвилину. А Заленський там дякує мені та моєму колезі, називає посади та прізвища.
“Що? Ого!” – не міг повірити я.
Мрія
В нашій роботі буває, що люди висувають претензії. Завжди знайдеться хтось, кому щось не подобається.
Комусь – що квартиру залили водою під час гасіння пожежі (сміється). Частіше скаржаться на те, що вскрили двері в квартирі.
Що поробиш? Такі правила. Двері можна поставити на місце, поміняти, а людину, якщо вона всередині загине без допомоги, не повернеш.
Але більше киян, які кажуть “дякую”, дають води попити, пригощають яблуками, солодощами. Зазвичай старші люди, яких довелось рятувати, зі сльозами кажуть: “Дякую тобі, дитинко!”. Я проти них як онук чи син. В такі моменти сам ледве сльози не пускаєш (сміється).
Одного разу ми приїхали в будинок, сильно пошкоджений вибуховою хвилею. Там в ліфті застряг чоловік. Пощастило, що кабіна не доїхала сантиметрів тридцать до першого поверха. Ми його в першу чергу витягли.
Коли я вставив “ножиці” (спецінструмент – УП) та відчинив двері, перше, що побачив – очі. Цей погляд (пауза)… Просто неможливо передати. В них якась злість, страх та водночас вдячність за те, що врятували.
Коли в цьому ж будинку ми спустилися у підвал, там ховалися люди. Діти сиділи на землі перелякані. Хтось плаче, хтось мовчить. Ти світиш ліхтариком і теж бачиш очі. Вони дивляться на нас, наче на Богів. В цих поглядах так багато всього, заради чого варто працювати далі.
Я б не сказав, що я – герой. Просто така у нас робота. Не кожний може її витримати, психологічно та фізично, але вона мені дуже подобається. Вона надає впевненості у житті. Ти стаєш сильнішим, дорослішим.
Коли я працював на висоті, в тій розбомбленій висотці (на Лобановського, 6А – УП), був момент, коли на мить здавалося, що можу загинути. Пролунала повітряна тривога, і ось я стою там, куди влучила ракета, піді мною провалля. Внизу, на землі, розбігаються люди, а мені сховатись нема куди. Але думаєш: “Хай буде, як буде!”. І це відчуття страху минає, ти працюєш далі.
Після 24 лютого я вже не знаю, чим мене можна здивувати, шокувати. Але все одно, коли піднімаєшся, наприклад, сходами постраждалого будинку, бачиш, як батько несе дитину, бачиш її погляд, всередині щось перевертається.
Ми обов’язково переможемо і все відбудуємо. Все буде добре. Тільки загиблих не повернеш, на жаль.
Я мрію про те, щоб все це, нарешті, закінчилося. Щоб я зміг поїхати додому – не бачив батьків вже більше року. Хочеться піти у ліс, у гори.
Хочеться не чути вибухів, повітряних тривог. Не бачити руйнувань та загиблих.
Хочеться спокою.
Автор Євген Руденко
Comments are closed.