«Увага! Увага! З першої колії відправляється потяг № 71 «Маріуполь-Львів. Будьте обережні», – так починалася моя історія. Квапливий стукіт коліс з кожною хвилиною віддаляв мене від дому, позаду залишався рідний Донецьк.
Попереду – Івано-Франківськ і зустріч з родичами. То було 5 березня. Затишне купе, телефонний дзвінок, дивлюся – сестра. Вона якраз поверталася з головної площі міста, де проходив мітинг на підтримку України, вперше від початку Майдану. Радості не було меж, я їй відверто заздрила, навіть пошкодувала, що не взяла квиток на день пізніше.
Потяг набирав швидкість. За вікном все рідше з’являлися силуети териконів. Тоді я й гадки не мала, як стрімко зміниться моє життя.
Минуло три місяці. Я досі в Івано-Франківську, в Донецьк не повернулася. І не тому, що не люблю рідне місто, ні, навпаки – я його обожнюю. Незважаючи на те, що Донецьк – центр промислового регіону, у місті від зелені та квітів розбігаються очі. Наші парки, бульвари, сквери, фонтани, безліч клумб і скульптур жодного не залишать байдужим.
А якщо зазирнути вглиб Донецької області, то ви й не повірите, що це промисловий Донбас. Великоанадольський ліс, Білокузьминівські крейдяні скелі, Дружківські скам’янілі дерева – і це ще далеко не всі чудеса природи, якими багатий Донецький край. Мені пощастило переконатися в цьому на власні очі. Два роки роботи на Донецькому обласному телебаченні не пройшли даремно – майже кожен тутешній куточок я пропустила через серце й душу. Однак нині наша телерадіокомпанія захоплена сепаратистами чи терористами, вже й не знаю, як їх називати. Зараз там транслюється російський канал. А ще недавно щотижня виходив «Мій рідний край», так називалася передача, над якою я працювала. Історія міст, сіл, селищ, місцеві легенди, природні заповідники та цікаві, добрі, чуйні люди…
Потім була зима. Майдан. І людей у Донецьку ніби підмінили. Доброта змінилася на злість, чуйність – на жорстокість. Атмосфера в суспільстві була такою напруженою, що, щиро кажучи, виходити на вулицю не виникало бажання. Із новин дізнаєшся, що на Майдані розстріляли людей, а, приходячи за дитиною в дитячий садок, чуєш від батьків і вихователів: «Правильно, это же настоящие фашисты!». Щодня просиш Бога, аби беріг людей на Майдані, а твої друзі, колеги, сусіди з ненавистю на обличчі говорять, що «их давно уже всех перестрелять надо, там одни бомжи собрались». Тоді тебе мимоволі охоплює депресія. Звісно, у Донецьку є люди, які підтримували майдан, але більшість із них мовчали, їх сковував страх. І лише одиниці сміливців наважувалися відкрито говорити про свої переконання, хоча було дуже важко психологічно…
Івано-Франківськ став для мене ковтком свіжого повітря у прямому й переносному сенсі. Куди не глянь – твої однодумці. Приємно вразив напис на одному з будинків – «Я люблю Донецьк і Крим».
А недавно мені наснився сон. Величезний натовп, багато синьо-жовтих прапорів, повсюди чути вигуки «Слава Україні!». І я там, разом з усіма, щосили вигукую гасло єдиної вільної країни. А потім оглядаюся довкола та бачу – це вже не Івано-Франківськ, це мій рідний Донецьк, наш, український.
