Ієромонах Роман належить до отців Василіян – одного з основних чернечих орденів УГКЦ. Зараз священик виконує обов’язки сотрудника парафії Царя Христа в Івано-Франківську.
Священик був на Майдані та страшні дні розстрілів, йдеться на сайті Івано-Франківської АрхиєпархіїУГКЦ
– Як починалась дорога до Києва і в чому виражалась місія перебування на Майдані, де вбивали людей, котрі жили Україною і для України? – запитую в отця Романа.
– Виїхали автобусом 19 лютого разом із жителями міста Долини, які, вже добре знаючи ситуацію, везли з собою саморобні щити, що дали їм міліціонери з їхнього міста. На під’їзді до столиці нас зупинили правоохоронці, які, ретельно перевіривши, після довгих умовлянь, уже готові були відпустити. Але нагодився якийсь російськомовний чоловік, все вказувало на те, що працює в СБУ, і примусив усіх вийти з автобуса. Люди добирались до центру пішки сім-вісім кілометрів. Це був якраз початок зачистки Майдану. Всюди згарище, розкидані бруківка і каміння. Знаючи, що є багато жертв, одразу поспішив до сцени запитати, де найбільше потребують священика. Всі дивувались, чому я без каски і бронежилета. Мене направили до готелю «Україна». Як виявилось пізніше, тут загинуло чи не найбільше людей. Лікарі саме розгортали медпункт. Побачивши, як все виглядає реально, я на початку був шокований. Таке видовище було неприйнятне людському розуму. Для прикладу: медики несуть пораненого на носилках, кричать, щоб давали дорогу, і буквально за тридцять секунд пульс зупиняється, людина поповнює число померлих. Тих, кого вдалось врятувати, карети швидкої допомоги одразу везли у київські лікарні. Далі, як і решту священиків, виконував свою місію, до якої ми покликані. Комусь довелось буквально в останні миті життя вділяти і останню тайну – розгрішення, а комусь тайну єлеопомазання, благословляючи на подальше життя. Вважаю, що ми не здійснювали ніяких героїчних вчинків, а лише те, що повинні були робити. Скажімо, медики рятували людей фізично, а ми духовно.
До теми: Майдан нічого не забув. Прикарпатці розповідають про останні дні революції в Києві
– Усі, хто побував на Майдані, особливо ті, що бачили як прицільними пострілами вбивали беззбройних людей, повернулись додому зовсім іншими. Що найбільше запам’яталось чи вразило Вас з днів кривавих протистоянь?
– Дуже багато речей починаю розуміти лише зараз, аналізуючи болючий досвід, який отримав у Києві. Наприклад, коли вперше у житті побачив одразу дванадцятьох загиблих, тіла яких занесли в окремо відведене місце у холі готелю «Україна». На кожному був напис, хто і звідки, а на грудях виклали їхні мобільні телефони, які просто розривались від дзвінків, бо родичі, близькі та друзі вже довідались про їхню смерть з новин. І ми разом з отцем Іваном із Старосамбірщини заледве знаходили потрібні слова, щоб відповісти, наважитись сказати, що людини вже немає в живих.
Пригадую, що серед десятків поранених людей, які просили про покаяння і відпущення гріхів, багато було зі східної України, з Донецька і Харкова. Більшість медиків, які рятували майданівців, були зовсім молодими, їм було трохи більше за двадцять років. Біжучи з носилками, вони звертались: «Отче, благословіть. Нам дуже потрібна ваша підтримка, маємо забирати людей з лінії фронту». Познайомився з медиками Харкова, Києва, Тернопільщини, Львівщини. Всі розуміли, що у цей складний час, священик і лікар повинні бути разом. Один медик з Тернополя сказав: «Священик і лікар мають бути на передовій народу, щоб йому служити». Пам’ятається, коли принесли важкопораненого у живіт, він заледве міг говорити. Зрадів, коли почув, що поряд є священик. Він сказав: «Сожалею, батюшка, я очень грешен». Думаю, що він відчув прощення гріхів. Розповів, що приїхав з Донецька, попросив передати вітання його дочці, яка навчається в одному з університетів Києва, і сказати, що батько її дуже любить. Назвався Анатолієм. Тоді його одразу забрала швидка. Невідомо, де він, дав би Бог, щоб він зараз жив.
о. Роман Мельник, ЧСВВ, уділяє Св. Тайну Єлеопомазання пораненому у живіт Анатолію із Донецька
Були моменти, коли приносили одразу кількох поранених, потрібно було встигнути підійти до кожного. Всюди лилась кров і ми, щоб наблизитись до людини, йшли по крові. Було дуже боляче. Пізніше, коли ситуація стала спокійнішою, пішов у приміщення Київської міської адміністрації довідатись, чи не потрібна допомога. Тут не велись бойові дії, але один чоловік, також лікар, попросив йти з ним у підвал, де лежало двоє померлих, і каже: «Отче, відправмо їх з християнською гідністю до Бога». Загалом, кожен робив те, що міг. У мене навіть виникала така думка, що нікому не потрібні були слова, які лунали зі сцени. Всі знали свою справу, яку виконували.
– Знаю, що Ви були свідком зустрічі Володимира Голоднюка зі своїм дев’ятнадцятирічним сином Устимом, якого він приїхав змінити на барикадах. На жаль, застав його уже мертвим, бо куля влучила в голову, пройшовши крізь каску. Що Ви сказали тоді батькові?
– Батько одразу зомлів. Не все можу пригадати в деталях, бо, можливо, і сам був у шоковому стані. Але пам’ятаю, що він просив закрити Устимові очі, я вже наважився, але лікар мене випередив. Коли піднімав каску, з голови випав чи згусток крові, чи частина мозку. Батько запитував, чи його син буде в небі, чи буде він з Богом. Потішаючи батька, переконував, що його син уже святий, що він є мучеником. Згодом батько дзвонив своїм рідним і знайомим, кажучи першу фразу: «Устима вже немає». Хотів подзвонити і його дівчині, я намагався його відговорити, бо невідомо, як відреагує любляча особа, почувши такі слова. Він так і не зателефонував. Найбільше батько хотів, щоб сина визнали героєм України, бо він поліг за Україну. Говорив: «Я звідси не піду, допоки не приїде судмедексперт і напише правдиву причину смерті, бо я, як колишній військовий знаю, що можуть написати й іншу причину смерті, можуть написати, що впав з барикади головою вниз. А син загинув від кулі снайпера».
Читати 5 років по Революції гідності. Як нині живе учасник 22 сотні Самооборони Майдану з Франківщини
– А як почувались Ви, бачачи водночас стільки жертв, звідки брали сили, чим надихались задля порятунку інших? Зрештою, у Вас також є батьки, як вони поставились до Вашої поїздки на Майдан?
– Здавалось, що там, у Києві, все виходило якось спонтанно. Бо до того часу про таку велику кількість жертв у мирній країні навіть важко було подумати. Як казав отець Іван, що був разом зі мною, він з перестраху на початках навіть забув формулу розгрішення. До нас часто підходили лікарі і просили випити заспокійливе, але, дякувати Богу, ми обходились без нього. Впевнений, що змогли все перенести тому, що священство є печаттю Святого Духа. В інакший спосіб людина би зламалась, не розуміючи сутності тих численних смертей. То була Божа опіка, а також підтримка батьків. Мама відчувала, що можу поїхати, нічого не сказавши. Перед поїздкою кілька разів перепитувала, де я є. У телевізійних новинах побачили мене на Майдані. Тато подзвонив мені після тієї страшної ночі 20 лютого і тільки спитав тремтячим голосом: «Сину, скільком ти закрив очі?». Він усе розумів, бо сам є медиком, і неодноразово бачив смерть людей, яких не було можливості врятувати. Знаю, що вони молились за мене. Принагідно хочу особисто від себе подякувати молоді з Марійської дружини. Вони молились за Україну, за мир і спокій, за Героїв Небесної сотні. Впевнений, що щирі молитви отих чистих сердець, допомогли і мені, і тим, хто відійшов у вічність.
– Отче Романе, що б ви сьогодні хотіли сказати тим людям, які у мирний час втратили своїх рідних і близьких?
– Ми відправляли панахиду, коли Україна проводжала у вічність своїх Героїв. Я зі сцени бачив батька Устима Голоднюка. Бачив його невимовний біль, але водночас відчувалась і внутрішня гордість, що померли люди героїчною смертю. Хочу побажати всім упевненості в тому, що новітні українські Герої, віддавши своє життя, зробили дуже багато для незалежності нашої України. Завжди пам’ятайте про це. Будьте мужніми, віддаючи все в руки милосердю Божому. Тільки Бог знає для чого все це потрібно. Усі, хто загинув, є новими мучениками нашого століття. За них моляться у кожній церкві, по всій Україні, їх щораз згадуватимуть у Святих Літургіях. Люди, які загинули, є святими, бо пішли на барикади не з ненависті до влади, а з любові до свого народу, до України, для того, щоб зробити її кращою. Слава Героям!
