Минулої суботи у Франківську, у «Промприладі. Реновація», капелан та письменник Андрій Зелінський говорив про те, як культура допомагає будувати майбутнє. Про наш час, в чому наша сила, що треба пам’ятати та чому нам потрібні герої.
Зустріч на тему «Від викликів і хаосу до усвідомлення і сили» організувала платформа «Тепле Місто» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», пише Репортер.
Далі – головні тези від отця Андрія Зелінського:
Це наш з вами час. Іншого у нас немає. Так, оцей час екзистенційних викликів, час боротьби за існування.
Були люди, які народились під час Першої світової війни, які жили упродовж Другої світової, а ми з вами живемо сьогодні. І цього часу нам ніхто ніколи не компенсує. Бо ідея: «А давайте якось перечекаємо, завтра все буде класно» – не працює. Ні, завтра все буде так, як сьогодні ми з вами будемо сприймати ці виклики.
Україна завтрашнього дня – це не якась гіпотеза. Це результат наших з вами дій сьогодні.
Воїнська культура. Я завжди диференціюю. Військовослужбовець – це один термін, це громадянський статус. Військовий – це вже про певну компетентність, професію, приналежність до певної корпоративної професійної культури.
А воїн – це тип характеру. Характер особистості, яка здатна якісно взаємодіяти з реальністю. Аналізувати, що відбувається, розуміти, що відбувається. І давати відповідь на запитання – як я можу на це вплинути.
Я вірю, що воїн живе у кожному. У контексті особистості, контури воїна – це характер, відданий перемозі.
Моя давня теза – військо в умовах війни в країні, де триває війна – має стати школою життя. І допомагає цьому власне воїнська культура.
Це означає, що час ставати сильнішими. Щоб ми могли вийти з цієї історії сильнішими з усіма нашими болями з усіма нашими ранами. Або ми звідси виходимо сильнішими і вчимося, або ми виходимо зламаними й скореними.
Цінність – це не якісь красиві слова на стіні чи на худі. Це критерій ухвалення особистого рішення. Це елемент соціальної технології – типу я обираю йти вправо чи вліво, в залежності від того, які цінності сповідую. Якщо для мене цінністю є чесність, і я знаю що піти вправо бути чесно, то я однозначно оберу той напрям. Навіть якщо це незручно чи некомфортно.
А для того ці цінності хтось мусить виховати у моєму житті. У демократичному суспільстві цим займається культура. Іншими словами культура – це не про красу, цінності – це не про декорації. Це про конструювання свідомості особистості, формування особистості та міжособистісних стосунків.
Свобода, справедливість, соборність, сердечність, гідність – цінності, які стають орієнтирами, бо вони постійно артикулюються у нашій культурі.
Ви не можете прочитати українську культуру без слова «свобода».
Без слова «справедливість». Ми завжди шукаємо справедливість. Інколи це шкодить нашій інституційній спроможності, бо у кожного може бути власне бачення справедливості. І всі готові за неї боротися. Але воно ж десь сформовано, цей запит на справедливість, який ми так активно намагаємося відстояти.
Соборність. Віча, як традиція розрулювання певних політичних моментів у громадах ще Київської держави, чи ті ж самі козацькі ради. Чи майдани, починаючи з УНР і до сьогодні.
Можемо говорити з вами про «сердечність». Його дуже багато у нашій літературі та культурі. Ми все серцем бачимо, серцем мріємо і так далі. Григорій Сковорода 1146 разів використовує термін «серце» у своїй творчості.
Гідність. Якщо у феодальному західноєвропейському суспільстві поняття «гідність» – це про соціальний статус і статки, тобто це про аристократичне походження. Усі інші не мають гідності – бо це для аристократії. У нас не було такої історії. Наша гідність – іманентна. Вона від того, що у кожного є серце, у кожному серці може замешкати універсальна мудрість. Можливо, звідси наше бажання справедливості.
Важливо зауважити зміну суспільних парадигм. Дев’ять років війни ми жили в парадигмі, де «А» – війна десь, «Б» – 450 000 учасників бойових дій на 40 млн населення.
Є статистика, якою ми оперуємо про майже 20% населення з бойовим досвідом. Тому треба говорити не про реінтеграцію, а про адаптацію. Адаптацію суспільства до потреб людей з бойовим досвідом, якщо їх буде 20 млн і вони будуть скрізь.
Також попередня парадигма – це оборонна війна, а сьогодні ми наступаємо. Це інший вплив на психіку, інший вплив на особистість, Це інший світогляд. Людина відкриває у собі такий потенціал про який не здогадувалась вчора.
Завжди запитую, хто завтра зможе мене зупинити, якщо я раптом уже взяв три російських окопи – поліцейські на роздоріжжі чи кондуктор в автобусі?
Я про те, що норми і правила не будуть настільки ефективними – раз, а два – буде значна маса людей, які будуть вимагати їхньої корекції, аби вони були більш справедливі. Тобто ми з вами переживаємо процес пришвидшеної трансформації. Війна завжди є каталізатором культурних трансформацій.
І все, що ми сьогодні з вами маємо зробити – це подумати про адаптацію не ветеранів до суспільства, а суспільства до них.
Війна скрізь. Ми жили з цією парадигмою попередній рік. Сьогодні ми вже перемістилися у парадигму – війна десь. Це дуже й дуже небезпечно для нашої з вами стійкості, спроможності, солідарності, єдності та відповіді противнику.
Читайте: Врятовані та вільні. Як у Косові занедбаний килимовий цех став центром культури і підприємництва
Світ достатку і світ демократії, який ми з вами знаємо – є результатом війни. До речі, це одне із важливих усвідомлень, коли я говорив, що це наш світ. Давайте переглянемо здобутки розвинених демократій світу. Це не результат 90-х чи 80-х років. Хтось їх побачив значно раніше. Візія з’явилась значно раніше.
Теж, умовно кажучи, в окопах Другої світової війни. Там, як результат Другої світової війни сформувались ідея про те, що потрібний якийсь колективний контроль за військовою індустрією. Союз вугілля і сталі, початок Європейського Союзу – все ж як результат Другої світової війни.
Культура як ми її знаємо, демократична культура сучасності, була результатом реакції людини на екзистенційні виклики Другої світової війни. Умовно кажучи, її основи закладалися в окопах того часу. Я про те, що якщо ми з вами намірені ставати сильнішими, якщо ми з вами таки готові боротися за якесь майбутнє, – то це наш час.
Писати, час говорити, час битися, час боротися, час захищати найпотужніший потенціал який ми маємо – нашу свободу.
Казка на п’ятсот сторінок. Казка – найбільш чесний жанр літератури. Мені бракувало казки про Україну. І про це я замислився у 2015 році, в районі бойових дій. Про те, що перед нами поставав новий виклик, відповіді на який ми не знаходили. Виклик полягав у тому, що друзі та знайомі, з якими ми зустрілися у 2014 році на полях війни, почали гинути.
Людина вирішила, як можна подолати травму смерті – це культура. Культура, в якій ми оспівуємо героїв.
Культура пропонує механізми, які дозволяють людині вижити, жити далі та не зупинитись через біль втрати, через біль смерті. Для того, аби жити, людині і необхідна культура, тобто образи. Як із травматичних подій могли б витягувати якийсь сенс, який може допомогти не зупинитись. Не просто особі, а країні, народу, суспільству.
Саме тому у 2015 році я почав писати цю казку, казку, яка називається «Семеновій зорі» попередньо вона називалася «Казка з добрими очима».
Її можуть читати діти, аби там уже якорями сформувався саме той національний міф. У центрі цього національного міфу, в центрі цієї казки про Україну – господар своєї свободи. Українець, який усвідомлює власну свободу, який за неї бореться, який засипає лани та запалює зорі. Українець, який вміє бути вільним.
Це людина, яка усвідомлює свою свободу, бо існують люди, які не усвідомлюють власної свободи. Вони можуть бути вільними, але вони цього не усвідомлюють. А те, що не усвідомлено, не стає ресурсом. Найпотужнішим капіталом у людському житті завжди залишається усвідомлений досвід.
Замало усвідомити свободу – її ще потрібно виявити.
Пам’ять про свободу. Нам дуже важливо бачити, як наша історія пов’язана із нашою свободою. Нам важливо вичитати з історії того, що з нами відбувається впродовж дев’яти років, історію свободи, конкретної людської втіленої свободи, а не абстрактної.
Історію людей, які намагались, боролись, бились, змінювали, вірили, надіялися, знаходили в собі відвагу. Це важливо для того, аби у нас завтра була матриця, яку можна буде наповнити досвідом для наступних поколінь.
Пам’ять – це більше, ніж дві гвоздички і панахида. Для мене пам’ять – це тоді, коли вона стає мотивацією для особистісного розвитку і суспільних трансформацій.
Коли я у Києві, намагаюсь щоранку бігати. Біжу вздовж Стіни пам’яті на мурі Михайлівського Золотоверхого.
У мене така практика – коли добігаю до муру, зупиняюся, проходжу і дивлюся в очі кожному. Коротка молитва і вперед – побіг далі. Я знаю навіщо мені бігти далі. Я хочу, аби усе було не марно. Це моє людське бажання. Це моя особиста причетність до цієї історії. Мені так трапилося, я народився тут і зараз, як і кожен із нас, це наш час. Час нашого життя, іншого у нас нема.
Це наша з вами реальність – або ми пустимо в неї коріння і вона стане ґрунтом для росту, розвитку, і буде майбутнє, бо будуть плоди, або ми просто дистанціюємо себе, згорнемося в мушлю, як равлики, від болю, який перед нами.
Чому нам потрібні герої? Чому нам потрібна така кількість тих хлопців і дівчат?
Для того, щоб ми ставали кращими. Щоб країна, нація, народ не були чимось далеким з підручників, а проникли в моє серце. Стали причиною в дуже вільний спосіб, артикулюючи це в культурі, щоб люди хотіли виростати, хотіли бути вільними.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.