Історія одного політв’язня. Юрій Яценко про 368 днів у російській в’язниці

Юрій Яценко. 24 роки, студент, народився й живе у Львові. Батько працює вчителем англійської мови. Мати – технолог на швейній фірмі, пише gazeta.ua

 

“Я виховувався в дуже патріотичній сім’ї. ­Дідусь був зв’язковим УПА, – розповідає Юрій. – Малим садовив мене на коліна й питав: ”Хто ти, хлопчику малий?” Відказував: ”Українець молодий! – ”А який твій знак рідненький?” – ”Лев і тризуб золотенький”.

Навчається на п’ятому курсі Львівського національного університету імені Івана Франка. Здобуває фах юриста за напрямком ”конституційне право”.

5 травня 2014 року його з товаришем затримали російські поліцейські в готелі міста Обоянь Курської області. 368 днів пробув у в’язниці. Зараз хоче допомагати українським політв’язням у Росії.

”Майже три десятки наших політв’язнів сидять там. Кожному загрожує до 20 років тюрми. ­Відчуваю постійно вину за собою, бо знаю, як їм там зараз, і ще жодному не допоміг вийти”.

Далі публікуємо текст Юрія Яценка:

Моє життя розділене на два етапи – до тюрми і після. До того вчився в універі, гуляв із дівчатами. Займався електронікою – купував товари в Росії, продавав в Україні з націнкою, або ж навпаки. Всього разів п’ять був у Росії. Спочатку їздив сам, потім – із друзями. Останнього разу зібралися з Богданом Яричевським.

5 травня торік поверталися додому. Їхали маршруткою до пункту пропуску на кордоні. Було близько опівночі. Вирішили по інтернету знайти готель. Зупинилися в місті Обоянь, неподалік Курська. Зранку у двері номера постукали працівники карного розшуку, попросили документи – на перевірку. Мабуть, жіночка, яка оформляла в готель, передзвонила в поліцію, повідомила про нашу львівську прописку. Нас забрали в міськвідділ.

Шманали добряче. Пробили по всіх базах. Зняли відбитки пальців. Оглядали тіло на наявність татуювань, слідів від прикладу автомата. Після стрільби зі зброї на тілі залишаються знаки. Та нічого не виявили. Видрукували на листку А4 мою фотографію. На ній – я в Києві на Майдані. Напевно, у соцмережах взяли зі сторінки когось із друзів. На знімку був у лижному костюмі ще за мирного Майдану – ні вогнів, ні шин. На наступний день у міськвідділ приїхав цілий загін контррозвідки. Сказали: якщо хочеш, щоб відпустили, треба виступити по телебаченню. Пропонували розповісти, що мене прислали Наливайченко або Ярош, наче я – від “Правого сектора”. Відмовився одразу. Не хотів, щоб у них навіть підозра виникала, що мене можна дожати.

Три ночі провели на підлозі кабінетів міського відділу поліції, не їли. Цілими днями по п’ять чоловіків допитували нас. Час від часу били в живіт, у голову. Заступник начальника міськвідділу підійшов до мене ззаду, вдарив під ребра й одразу – по вухах. Коли багато разів так бити, сильно болять барабанні перетинки, закладає вуха, в очах стає темно. Слідів від ударів не лишається.

Найкраще вибивати зізнання вночі. На другу добу, близько третьої ночі працівник ФСБ витягнув переді мною набір ампул і медичних шприців. Пояснив: у них – дуже шкідлива для здоров’я речовина. Якщо не запишу, що їм потрібно, “здоровье резко ухудшится”. Наказали закотити рукав сорочки. Феесбешник набрав з ампули у шприц рідину. Підніс до вени. Я з усіх сил старався не показувати страху. Побачивши, що не ведусь, шприц забрали.

Уперше за три дні з’їв цукерку. Перед приміщенням федерально-еміграційної служби дав дядько з охорони. Взяв, бо дуже хотілося їсти. При кожній нагоді треба їсти. Щоб вижити, потрібна енергія.

Після суду доставили у спецзаклад для іноземців. Там сидять порушники адміністративного законодавства. А умови гірші, ніж для рецидивістів. На повітря виводять на 40 хвилин щодня. Небо можна побачити лише крізь решітку. Камера – 30 квадратних метрів, у ній 15 осіб. Між двоповерховими ліжками пройти неможливо. В проходах ставили розкладні крісла, на них спали. Потрапив туди вже після вечері. В хлопців були якісь булочки, поділились зі мною. Трохи підкріпився.

З Богданом нас розсадили. Перекрикувались через решітку вікна.

Серед затриманих були узбеки, таджики, грузини, азербайджанці, нігерійці, молдавани й українці. Співкамерники повідомили, що начальник спецзакладу – колишній в’язень із зони суворого режиму. До мого приїзду провів оперативну роботу з окремими людьми в камері. Пообіцяв їм за співпрацю швидше видворити з Росії. Мене мали розговорити й налякати. Розмовляти тільки на теми “Правого сектора”, Майдану та війни.

У закладах для іноземців утримують 10 днів – до набуття чинності рішення суду. Як правило, він постановляє депортувати таких осіб. Минуло моїх 10 днів, і нічого не змінилося. Зі мною далі розмовляли в кабінетах. Лякали, що посадять на 20 років за шпигунство. Погрожували підкинути зброю або саморобний вибуховий пристрій.

Вдалося передати записку одним українцем. Він ішов на депортацію. У записці вказав телефон свого друга Остапа зі Львова. За два дні він найняв адвоката. Той прийшов, переговорили. Домовились подавати скаргу на незаконне утримання й невиконання рішення суду. Адвокат був із Росії. Український не має права вести справу без відповідної ліцензії, яку нашим принципово не видають. Потім дізнався: все, що обговорювали з адвокатом, він видав спецслужбам.

22 травня за мною приїхали. Наділи наручники. На вулиці чекав бежевий УАЗ “Патриот”. Біля нього – двоє спецназівців у масках. По 2 метри зросту, озброєні. Зрозумів: буде боляче. Посадили в машину на заднє сидіння, самі – по боках. За спиною перетиснули наручники, аж руки стерпли. На голову наділи мішок, перемотали скотчем, важко було дихати. Били в живіт, у голову, душили, копали в пах. Казали: буде дуже серйозна розмова, з дуже серйозними людьми. Заради мене вони приїхали з Москви.

Біля управління в Курській області встановлено відео­спостереження. Тому мішок зняли. Повели на третій поверх. У кабінеті була домашня обстановка. Стіл красиво сервірований, канапочки, чайок, салатики. За столом – солідні чоловіки у віці. Сказали сідати поруч. Не представлялись. Розпитували по моїй біографії. Сказав, що стосунку до політики не маю, мене це не цікавить. Відповідав обережно. Вирішив поїсти. Відчував, що ­попереду – дуже важкий день, потрібні сили. Говорили з півдня. Потім один із них сказав: “Юра, все хорошо, но мы тебя так не выпустим. У нас серьёзная структура, у нас – война. Надо, чтобы ты поработал по телевиденью. После этого – сразу на Украину. ­Хочешь – можешь взять российское гражданство. После всего для своей страны ты станешь врагом”. Пояснював, що для мене це – святі речі. Сказали: вибору не маю.

Хлопці в масках повезли в ліс. Відчув це по запаху й співу пташок. Їхали, певно, з годину. Молився, думав, що настав капець. З буса викинули, з мішком на голові. Приземлився й одразу отримав удар у пах. По голосах чув, що працюють четверо: водій, оперативник і ще двоє. Хтось підняв за руки догори, взяв “на ласточку”. Руки викрутили так, що кістки хрустіли. Пару ударів отримав по голові. Били шкарпеткою з піском, або невеликим мішком. Слідів не лишає, але шарить по голові так, що мало шия не ламається. Мозок відбиває. Хтось став сильно пальцями перетискати шию. Від браку повітря вирубився. Мене знову підняли. Удари – в живіт, у пах, в живіт, у пах, у сонячне сплетіння. Ниркам і печінці було найважче.

Це був найгірший день у моєму житті. Не знаєш, коли буде наступний удар. Тіло здригається від кожного подиху. Тривало це годин зо 3 з кількахвилинними перервами. Вкладали пістолет у руку, прикладали до скроні і стріляли холостими. У них було завдання, аби я не знепритомнів, щоб усе добре відчував. А я мріяв зомліти й нічого не чути. Не виходило. Зрештою хтось каже: завтра поговоримо ще, візьмемо його і друга. Я був радий – за цей час можна буде щось придумати.

Вирішив перерізати собі вени. Почекаю, коли трохи вийде кров, розріжу живіт. До десятої вечора мене повернули в спецзаклад. Співкамерники порадили: щоб потягнути час, треба довести себе до такого стану, коли фізично не можна буде нікуди перевозити.

Наші камери з Богданом були по одному коридору, вікна виходили в один бік. Зробив із паперу вудку – ­перекинув нитку до однієї камери, звідти хлопці передали до іншої, і так до товариша. У записці Богдану розказав, де був цього дня і що на нас чекає. Запропонував порізатись. Мали це зробити одночасно. Якщо хтось поспішить, іншому можуть не дозволити. Домовилися, що подам сигнал, коли починати. Перекрикувалися через вікно. Аби ніхто не зрозумів, про що говоримо, спілкувались англійською і трохи німецькою – її вчили у школі.

За законом, затриманим видають по шість одноразових бритв на місяць. Одну з таких я розібрав, витягнув лезо. Воно тупувате, але різати – можна. Зайшов у туалет. Співкамерників попросив не втручалися, щоб їх потім не звинуватили в допомозі мені. Хвилин із 10 різав руку, далі – живіт. Весь туалет був у червоній калюжі. Стояв по кісточки в крові, звуки – наче ллється з крана. За якусь мить повідомили, що Богдана повели в санчастину, він розпоров живіт. Я ще тримався. Неодноразово був донором крові, тому знав, яку втрату можу витримати. Завдання було – не зомліти. Коли прийде конвой, вимагати дати телефон. Інакше не дам себе зашити.

Конвойний із жаху довго не міг відчинити ­двері. Переживали, щоб я не загинув. Це – кримінальна відповідальність. Дали мені телефон. Набрав Остапа, потім – ­адвоката Повели в санчастину. Туди підійшов психолог – придурок рідкісний. Сказав лікареві шити мене без наркозу. Я кричав на цілу лікарню. Не знепритомніти від болю допомагав нашатирний спирт. У Богдана була менша крововтрата. Його вже повернули в камеру.

Остап після мого дзвінка одразу зателефонував консулу, народному депутату Михайлові Хмілю, уповноваженому з прав людини. Наш генеральний консул у Росії взяв мою справу на контроль. ­Долучилось Міністерство закордонних справ. Я зрозумів: більше не битимуть.

Богдана випустили на початку серпня, через три місяці після затримання. Нас обох посадили в бус. Я всі речі роздав хлопцям у камері. Привезли до кордону. Але там виявилося, що забули мої документи, і повернули назад. Щодо мене того ж дня ФСБ відкрило кримінальну справу – за зберігання 40 грамів мисливського пороху. Начебто з’явився свідок, який повідомив, як я йому передав свої речі на зберігання. В них був порох. Кримінальну справу порушили за статтею “контрабанда вибухових речовин”. Світило від трьох до семи років. Потім справу переробили на “зберігання вибухових речовин”. Дали два роки. Апеляційний суд зменшив термін до дев’яти місяців. Липовий свідок відмовився від своїх показань.

Мене перевели в СІЗО Курська. Коли викликали на допит, наглядачі оголошували в коридорі: ведемо бандерівця і фашиста, який фосфорними бомбами вбивав наших жінок і дітей. У камері була прогнила підлога, обшарпані стіни, повсюди – пацюки. Тварин, які гинули, місяцями не прибирали. Сморід стояв нестерпний.

Найгірше сидіти в одиночці. Після місяця ув’язнення в Курську перевели в СІЗО Бєлгорода. Там був три місяці. Хотілося битись головою об стіни. Щоб якось відволіктися, завів щоденник. Ховав зошит у каналізаційній трубі. Одна монахиня з України передала хрестик і вервицю. Хрестик адміністрація не пропустила, бо був металевий. А дерев’яну вервицю принесли. Вона була постійно в руках.

Після апеляції ще тиждень посидів і вийшов 7 травня. Рідні не знали, коли мене випустять, тому на кордоні ніхто не чекав. Вже у Львові зустріли цілою командою.