Ірма Вітовська – топова українська актриса. Вона зірка культового серіалу “Леся+Рома”, одна з головних героїнь кінострічки Антоніо Лукіча “Мої думки тихі”.
Вітовська завжди щира та гостра на язик під час інтерв’ю. Ця розмова так само не вийняток. Українська правда поговорила з Ірмою Вітовською про культуру під час війни, про артистів зі зброєю у руках, референдум під час воєнного стану та відкинуті на покоління стосунки з росіянами.
“Дякуючи нашій роботі, Нікіта Міхалков – уже ніхто”
– Я бачив ваші останні включення, тому знаю, що ви перебуваєте в Україні і поки що не можете публічно розповісти, чим займаєтеся, аби не нашкодити. Все правильно?
– Я можу сказати, що допомагаю переселенцям. У мене дуже багато друзів у Європі, які забирають мам з дітками на тимчасовий прихисток.
Крім того, працює кіноакадемія, я є членом правління, і ми дуже багато робимо для того, щоб зробити неможливим для росіян участь у всіх можливих фестивалях.
Нещодавно ми позбавили Московський кінофестиваль акредитації, і це теж велика перемога.
Можна подивитися на моїй сторінці, як багато різних платформ їх уже викидає від себе.
Тобто це великі збитки для російської кіноіндустрії. Це те, що наша кіногалузь робить. Цей фронт ми теж тримаємо. Так що Нікіта Міхалков уже ніхто, і дуже багато таких, як він. Дякуючи всій нашій кіноспільноті.
Що ще? Долучаюся до різних організацій, по можливості ми робимо все, що стосується медичних засобів.
От сьогодні приїжджає машина, це йде для притулків сиріт, які евакуйовані. Все це дякувати українцям в Європі і європейцям, які до них долучаються. Йде гуманітарна допомога, а також певні речі, які потрібні для наших військових і тероборони.
Я думаю, що зараз вся Україна – як мурашник. Майдан – це приклад. А тепер на всю країну ми стали одним Майданом.
– Хто з ваших колег з культурної царини взяв до рук зброю?
– Дуже багато. Якщо казати про відомих, то це і Ахтем (Сеітаблаєв – УП), із шоу-бізнесу – Хливнюк, Леньо з Kozak System, гурт “Антитіла”, Фагот і так далі.
Якщо вони не зі зброєю, то волонтерять.
Стосовно кіноіндустрії так само. Ті, хто працювали зі мною в спільних телевізійних проєктах – дуже багато звернень. Хтось патронує якусь територіальну оборону у себе в містечках, хто де пороз’їжджався, хто лишився в Києві, всі так само залучені.
Навіть ті, які були лояльні й ліберальні до співпраці з росіянами, зараз абсолютно відійшли, відрізали всі можливі компромісні історії та працюють на перемогу України.
Дуже багато акторів із театрів взяли зброю, практично вся молодь або волонтерить, або взяла зброю.
Я не можу це не визнати як перемогу свідомості і перемогу все-таки причетності – з’ясувати для себе, де ти є і по яку сторону.
Я не знаю жодного свого колеги, який перебуває в іншій матриці.
– Це стосується і тих, хто знімався в російських серіалах?
– Було дуже багато звернень цих акторів, навіть які знімалися у рейтингових серіалах. Наприклад, Аня Кузіна, яка знімалася в “Універі”, дуже жорстко відповіла. У неї дуже багато негативних моментів з росіянами, але вона поставила крапку.
Я теж на початку війни ще з укриття у Києві записувала відеозвернення.
Чесно кажучи, ті, хто мав голос – уже все сказали. Я повторюю ще раз, ми знаємо з 14-го року ті голоси, які намагаються у різний спосіб донести правду. Коли почалася повномасштабна війна, їх прибуло більше, але не критично велика маса. І ми всіх теж їх знаємо.
Навряд чи буде порозуміння між нашими країнами в найближчі покоління, це неможливо. Ця бульбашка про “братерські народи” лопнула і цілком зрозуміло, що вона була штучно створена пропагандою.
Ми зараз бачимо, хто є хто. Є й нормальні люди – це маленька спільнота, яка зараз потерпає від репресій в той чи інший спосіб. Вони “сидять”, їх ловлять на вулицях з плакатами, хтось повинен виїхати.
Чулпан Хаматова покинула Росію, тому що стали відомі фізичні погрози.
В 14-му вона сказала своє “ні”, і зараз вона відкрито сказала “ні” і змушена була покинути Російську Федерацію.
Отже, з цією малою спільнотою росіян, яка є якісною для нас – з ними після перемоги якось можна комунікувати.
Розумієте, все одно сусіди залишаться. З людьми, які за весь час показали свою гідність, з ними можна говорити на майбутнє. З іншими – не бачу сенсу.
Ті, хто мовчать, ті, хто бояться – для мене це не виправдання, тому що, власне, їхнє мовчання – це продовження агресії, терору в Україні.
Я думаю, що тут примирення нереальне, це мовчання ніхто не пробачить. Ну а ті, хто сповідує історію війни і цього шовінізму – тим більше. Вони мають понести за це відповідальність.
Більше читайте за посиланням.
Comments are closed.