Як, напевно, і більшість українців, я не знаю імен кінооператорів. Та одного вже не забуду — Ярослава Пілунського. Камера у фільмі «Брати. Остання сповідь» стає твоїми очима. Глядачеві, якщо він, звісно, не має якоїсь броньованої шкіри, зовсім не треба напружуватися, він сам опиняється в кадрі вже з перших сцен. Усе бачиться й відчувається без зусиль — пейзажі, меблі, обличчя, мороз, запахи, звуки, емоції.
На презентації перед показом режисер Вікторія Трофіменко сказала, що вони знімали «Братів» без шкіри, тобто намагалися не грати, а жити за головних героїв. Майже так само за них живе і глядач.
До теми: Інтерв’ю з режисером Вікторією Трофименко
Дуже органічно відчувається, наскільки холодно та огидно головній героїні, яка раптом із сучасної цивілізації опиняється у суцільному жаху. Вона сприймає це стримано, мовчки, але ти навіть чуєш її думки: «Боже, куди ж це мене занесло?! Що це за дід, як тут брудно, який сморід?! Як звідси втекти?!». А — ніяк. Гори, зима, сніги — на цей віддалений хутір може пробитися лише трактор, а коли це станеться, ніхто не знає. Тому їй доводиться тут бути, мити, прати, варити їсти, а ще — допомагати жити й померти двом старим гуцулам.
«Брати» — історія про те, як жити довго й нещасливо та померти в один день. Про вічне змагання, з дитинства й до смерті. За маму, за іграшку, за дружину. Навіть син у них спільний, бо ще невідомо від кого з братів народжений. І після трагічного випадку вони залишилися самі. Живуть на одному подвір’ї, у різних хатах, не знаються, чекають смерті одне одного, з останніх сил намагаючись пережити ворога. Одного доїдає рак, в іншого хворе серце — хто перший? І саме на цей фінальний двобій до них потрапляє ще одна жінка, письменниця, яку грає львівська акторка і співачка Наталка Половинка. Вони змагаються і за неї.
Наталка Половинка – напевно, єдина, кого на презентації можна було асоціювати з її героїнею. Бо така сама — голос, жести, інтонації. А решта — ні. Ну не виглядає молода й гарненька Вікторія Трофіменко на режисера, який знайшов потрібну книжку, написав сценарій, залучив спонсорів, підібрав знімальну групу, акторів, консультантів, усе продумав і зняв такий фільм. І актори — Роман Луцький, Орест Ягиш — у кінотеатрі «Космос» не були тими гуцулами з забитого хутору. Звичайні хлопці, молоді та веселі.
Загалом таке називається одним словом – професіоналізм, незважаючи на те, що для більшості знімальної групи цей фільм був дебютом.
З 24 вересня фільм «Брати. Остання сповідь» виходить на екрани франківських кінотеатрів. За словами Вікторії Трофіменко, вони знімали його для всіх глядачів, жодної елітарності, просто для Homo sapiens — людей розумних. Правда, так кажуть багато авторів, бо ж ніхто не хоче робити щось для дурнів. І часто під цією декларацією ховається щось надсимволічне, накручене. А потім після перегляду глядач виходить із думкою: «Або мене просто розвели, або я таки трохи дурник». Натомість у «Братах» усе збалансовано — задум (Бог, життя, смерть, кохання, ненависть — куди глобальніше?) символи (їх вистачає, але ними не грузять), режисура, актори — усе органічне, живе. Ніби й динаміки нема, а затягує і тримає аж до останнього кадру.
Після фільму немає потреби розбиратися в сюжеті. Знов таки, якщо в тебе не броньована шкіра, ти ще більше відчуваєш себе Homo sapiens, людиною розумною. І маєш лише одне запитання: «А я живу – правильно?».
До теми
«Брати» – перший український фільм, який відібрали водночас на три кінофестивалі класу «А»: в Індії, Шанхаї та Москві. На останньому він отримав нагороду кінокритиків, а Наталка Половинка — приз за найкращу жіночу роль. Продюсерами стрічки є Ігор Савиченко та Максим Асадчий, які раніше працювали над фільмом «Поводир».
Comments are closed.