Багато хто з мешканців Донбасу влітку 2014-го тікав від проблем «на місяць-два». Сподівалися, що відвезуть дітей і перечекають, поки все закінчиться. Так зробила і Світлана з чоловіком, коли Луганськ зайняли бойовики.
Але вже скоро вони зрозуміли, що вертатись вже нема куди, тож вирішили почати нове життя у Франківську, пише Репортер.
Сім’я Світлани Тарахкало виїхала з Луганська у червні 2014 року. Жінка тоді чекала на третю дитину, сьомий місяць вагітності. Спершу вони поїхали в Одесу до родичів, планували перечекати там.
«Ми як виїжджали з Луганська, то на Дебальцево якраз йшла колона танків із Росії, — пригадує Світлана Тарахкало. — Але тоді ми ще не знали, що вже не повернемось. Взяли з собою лиш паспорти та сумку одягу. Навіть документи на будинок залишили».
У Луганську сім’я мала власну автомайстерню, чоловік Світлани займався бізнесом, а вона вела гурток у Палаці творчості. Та в Одесі на них чекало зовсім інше життя — орендована кімната й жодного шансу на заробіток. І швидко стало зовсім скрутно.
«Почалися проблеми з житлом, з роботою. Як тільки чули, що ми з Луганська, навіть розмовляти не хотіли, одразу відмовляли, — розповідає Світлана. — Тоді чоловік почав відправляти резюме у всі великі компанії. Exist, магазин автозапчастин, запропонував йому посаду менеджера в Івано-Франківську або Чернівцях. Тож ми зібрали речі і поїхали».
На Західній Україні луганчани ніколи не були. Коли приїхали до Франківська, то спершу звернулися в центр допомоги переселенцям, розташований у «Просвіті». Потім познайомилися з громадською організацією «Українці Донбасу і Криму» та фондом «Відродження Прикарпаття». Також перший місяць їм допомагали волонтери «Карітасу». А далі винайняли будинок у приміському селі Крихівці та почали помалу звикати до нового життя.
«Коли ми тільки переїхали, то я була здивована, як тут живуть люди, — говорить Світлана. — Зовсім інша ментальність, зовсім інше ставлення до життя. Хоча Луганщина — це край шахтарів, які отримували добру зарплату, але там немає таких затишних хатиночок. Очевидно, що в часи СРСР люди тут не жили краще, ніж на сході, однак вони дбають про своє житло і працюють над тим, щоб було краще».
Жінка розповідає, що зараз в Луганську живуть її батьки. Виїхати вони не змогли, бо нема фінансового ресурсу, а там хоча б є власне помешкання.
«Ситуація там дуже складна, вибухи, обстріли не припиняються, — каже Світлана. — Звісно, людей заспокоюють, мовляв, то проводяться навчання, але це лише для відводу очей. Також там зараз страшний бандитизм — усі порожні квартири відчиняються і виноситься все, що люди наживали роками. Воду й світло подають за графіком, а інколи й зовсім не подають».
За словами Світлани, мешканців окупованих територій спершу довели до крайності, позбавивши усіх засобів існування. Потім трохи покращили умови життя, тож їм зараз здається, що краще вже й не може бути. Зіграла свою роль й інформаційна війна, яка велася роками.
«Нам показали картинку, де купка людей вимагає захистити російськомовне населення. Дідусі й бабусі в цю картинку повірили, — говорить Світлана Тарахкало. — Та насправді ж проблема не в мові. До прикладу, на Вербну неділю у 2014 році я запропонувала провести свято для дітей двома мовами, і ніхто не був проти. А коли ми вже виїжджали, то мене називали бандерівкою. А яка з мене бандерівка, якщо в мене батьки з Краснодарського краю?».
Хоча спершу сім’я Тарахкало сподівалася повернутися в Луганськ, зараз такий варіант вони навіть не розглядають. Переконані, що тут їм вдасться заробити на власне житло, почати свою справу, дати дітям хорошу освіту.
«З самого дитинства наші діти займаються танцями. У 2011 році донька їздила на чемпіонат світу в Англію, виборола друге місце. Зараз залишати її без мрії ми просто не маємо права, — говорить Світлана. — Ми з чоловіком — двоє здорових дорослих людей — і можемо влаштувати своє життя. А є люди, яким справді потрібна допомога, — з інвалідністю, пенсіонери. Тому ми не просимо допомоги в чиновників, а сподіваємось на власні сили».
Зараз Світлана займається громадською діяльністю. Каже, має багато ідей, які б хотілося втілити в життя. Крім того, знайшла собі справу до душі — варить повидло. Спершу пригощала лише друзів та рідних, а зараз продає його на ярмарках. Жінка переконана, головне — не опускати рук, і життя скоро налагодиться.
