Сьогодні, 31 жовтня, у Франківську урочисто відкрили нову книгарню-галерею «Під Лиликом», що знаходиться на вул. Шевченка, 12
Книгарня-галерея розташована в будівлі колишнього культового для молоді місця у 1990-х роках – кафе «Під лиликом». Цей заклад був своєрідним майданчиком для письменників і художників «Станіславського феномену» та цілої когорти місцевих митців і студентів.
Ініціаторами відновлення легендарного у Івано-Франківську місця стало подружжя подружжя Дмитра і Дарини Шегди.
«Галерея-книгарня «Під Лиликом» – це спроба реанімації культової локації на вулиці Шевченка. Це шана місту і людям, які роблять це місто», – стверджують Дмитро і Дарина.
Також вони наголосили, що відкриття книгарні – це лише перший крок у відновленні історії усієї цієї місцини – будівлі та саду. Що саме тут буде, поки таємниця. Єдине відомо, що відроджувати «Під Лиликом» буде Тарас Прохасько.
Під час урочистого відкриття теплими спогадами про культове місце та про свою молодість поділилися відомі франківці.
За словами письменниці Галини Петросаняк, «Лилик» – це був такий Монмартр для Станіславова.
«Це місце де можна було прийти і обов’язково з кимось цікавим зустрітися, знайомим чи незнайомим, послухати вірші, поговорити, випити кави, говорить письменниця. – Власне, це було таке місце, де ніколи не почувався самотнім, а зрештою, якщо і самотній, то принаймні у колі. Хтось з авторів казав, що кав’ярня – це місце, де хочеш почуватися сам, але в товаристві. Власне, «Лилик» – було і таке місце».
Для письменника Степана Процюка – це було місце свободи.
«Це було ідеальне місце, – розповідає Процюк. – Навіть зараз відчувається та енергетика, поміж тими зарослими хащами, тими порослими пралісами. Здається, що зараз звідти визерне чиєсь молоде обличчя людини, які зараз поза 50 років».
«Те, що сьогодні відбувається – це насправді чудо, тому що такого ще не було, аби так довго простояло знищеним щось, що має вартість, – говорить Тарас Прохасько. – Це місце було надзвичайно важливим, як і журнал «Четвер», «Імпреза». Це певно третя річ, яка сформувала цей весь візуально-літературний «Станіславський феномен». Чогось подібного не було і нема ніде – ні у Львові, ні в Києві, ні, навіть, у Москві. Ця ідея життя у саді, відкритої і вільної території, де можна почувати себе у місті, але органічно – вона була дуже важлива і надіюся, воно так і далі буде».
