«Франківські волоцюги» – це про свободу дітей. Історія волонтерки Віталіни Маслової

Вона допомагала реабілітуватись майданівцям, потім — учасникам російсько-української війни. Започаткувала мистецькі резиденції для бійців.

З початком карантину вона відкрила унікальний дитячий садочок «Франківські волоцюги», де головними є потреби дітей. Про Майдан, «Творчу Криївку», вальдорфську педагогіку та виховання малечі Віталіна Маслова розповіла в інтерв’ю ШоТам. 

«Народе, у вас там Беркут за наметом»

Я мала закрити проєкт в школі та подати звітність до фонду, з яким тоді працювала. Як будь-яка відповідальна людина, я не могла цього не зробити. І коли проєкт був завершений, 11 чи 12 грудня, поїхала на Майдан. Пам’ятаю, ходила там і думала: «Ось воно — справжнє сучасне мистецтво», і одразу в усе занурилася. На той час проживала в Одесі, син навчався у дев’ятому класі, і я, відповідно, жила на два міста. Наїздами була на Майдані, а потім на декілька днів приїздила додому, і знову в Київ. Якраз під час розстрілів, у лютому, так співпало, що я повернулась до Одеси.

Це не була втеча, мені потрібно було до сина. Із транспортом на той час було складно, і я сиділа вдома, виконувала функції диспетчера. Пам’ятаю, був такий момент, що в стрімі з Майдану я побачила, як Беркут прокрадається до намету, і зателефонувала хлопцям, які там були, кажу: «Народе, у вас там Беркут за наметом».

Але відчуття провини, що «я не там» і ніяк не можу на це вплинути — воно насправді в мене було. Було відчуття, ніби я зрадила, втекла. Хоча, звісно, розумію, що це зовсім не так. Але саме відчуття було.

І я вирішила себе зупинити й запитати: якщо я не там — то це має мати якийсь сенс. Чому я не там? Не виривати собі волосся і посипати голову попелом, а інакше переформулювати питання. «Якщо я не там, то для чого? Щоб зробити що?».

І вже наприкінці лютого 2014 року я приїхала знову до Києва. Це був такий разючий контраст: живий Майдан, з якого поїхала, і мертвий Майдан, на який приїхала. Ось людина, яку знаєш, з якою розмовляла, але вона вже лежить в труні — якесь таке відчуття було. Дуже сильно все змінилося.

І я зрозуміла, навіщо мене там не було, коли побачила, як працюють психологи. Із найкращих міркувань вони намагалися підтримати людей, які отримали травми. А травми були пов’язані з чим загалом? З бойовими діями. Бо коли ти йдеш вбивати і тебе відповідно теж йдуть вбивати — це бойові дії. Люди, які брали участь в зіткненнях, зовсім не були готовими. І ця травма неготовності дуже сильно вплинула на людей, на моїх знайомих, на всіх. Я побачила, що ці люди стали зовсім іншими. Не гіршими, не кращими — вони просто інакші. І цим людям потрібна підтримка, допомога. А те, що роблять психологи на місці, не є правильним. Бо не може сидіти такий прокопчений димом дядько за одним столом з тіткою в шубі, яка чиста і красива. Це не підтримка.

Люди потребували місця, де можна тимчасово сховатися

Оскільки до того я вже працювала у вальдорфській школі досить довго, а останні п’ять років ще й займалася терапією живописом та роботою з особливими дітьми, мені прийшла ідея. Цим людям, які обпеченні зараз зовні та зсередині, потрібно створити такі умови захищеності, аби вони могли зібрати себе докупи, відновитися, побути в безпеці, і отримати точку спокою. Власне, назва «Криївка» звідси і походить. Тобто місце, де можна тимчасово сховатися, і де від тебе не вимагають ані приймати рішення, ані аналізувати себе. Просто трохи сховатися, щоби прийти до тями. Я поділилася з майданівськими друзями цією ідеєю. І мене підтримали.

Дуже швидко знайшлася партнерка і майбутня співзасновниця нашого благодійного фонду Євгенія Павлюк, знайшлися українці в Америці, завдяки яким проєкт реалізовувався фінансово. Ми досить швидко знайшли приміщення поблизу Києва і вже 2 березня почали свою роботу. Тоді ще у нас не було чіткої назви. Ми не знали, що в Україні буде війна, і думали, що це короткострокова історія, яка давала людям зв’язок з тим, що було поза межами Майдану. Тобто з того стану досить важко було вийти, а потрібно було йти далі: знайти, чим зайнятися, і рухатися далі.

Сама програма реабілітації майданівців склалася на основі вальдорфської педагогіки, а вона походить з андропософії, яка каже, що людина — це не лише тіло, а дуже складний комплекс з душевного, духовного, тілесного.

Нам було зрозуміло, що для реабілітації потрібні базові речі: зручні ліжка, щоб всі нарешті, нормально виспались, харчування. Перше, що ми робили, коли до нас приїжджали на реабілітацію — давали мазь від грибка для ніг, викидали шкарпетки, давали інше взуття. Адже хто був на Майдані, знає, що через вологість та холод у людей з’являється грибок. У перший вечір обов’язковою була баня. Загалом ми створювали простір довіри: спільне приготування їжі, трапези, прогулянки. Ми малювали, говорили, але це не була звичайна розмова з психологом. Усе створювалося на побудуванні довіри.

Так ми пропрацювали місяць, а потім зрозуміли, що наш контингент, вже не може дозволити собі приїхати до нас в Криївку на ці чотири дні, тому починалася війна й люди збиралися на фронт. Так ми зрозуміли, що в такому форматі далі продовжувати працювати немає сенсу. Ми з Євгенією стали звичайними волонтерами.

Більше читайте ТУТ.