Вона, як справжня гуцулка, замислюється і зводить брови, коли говорить про себе. А от коли мова заходить про її улюблену вишивку, то тут дівчина із мудрістю годинами може розказувати про найрізноманітніші композиції. Дизайнерка одягу з Івано-Франківська, яка працює в стилі етно, Любця Чернікова – відома на всю країну своїм неповторними колекціями. 29 жовтня, на сцені конференції TEDxIvanoFrankivskWomen Любця поділиться з франківцям своєю історією успіху. А сьогодні дівчина розповіла “Репортеру” про те, як почала шити одяг, як організовувала бізнес в місті та коли зрозуміла, що досягла успіху.
– Як Ви почали займатися пошиттям одягу?
– Все почалося з того, що я випадково потрапила в інститут мистецтв вчитися на дизайнера. Всі в моїй сім’ї програмісти. У Франківську програмістів ще тоді не готували. Я планувала вступати на економічний факультет. І так сталося долею випадку, що я потрапила на художній факультет. Після кількох років навчання вибрала для себе спеціальність – дизайн одягу. З дитинства подобалося шити. Мама навчила основних операцій на швейній машинці. Спершу шила одяг собі і подругам. Коли закінчувала навчання, не була впевнена, що займатимусь пошиттям одягу. Але зрозуміла, що мені це подобається, що я це люблю. Вирішила спробувати свої сили. Потрапила на роботу в ательє, яке має схожий напрям роботи, як моя майстерня. Спробувала там працювати. Виходило непогано. Але через кілька місяців мене звільнили. Я зрозуміла, що потрібно шукати інше місце роботи. Нічого, що могло б мені підійти, я не знайшла, тому вирішила створювати щось своє. Тоді й виникла ідея створити першу колекцію.
– Якою вона була?
– Першу колекцію створила і випустила у 2009 році. Називалася вона «Гуцулка Ксенія». Презентували ми її в Івано-Франківську. Прийшло немало людей, десь сотню. Мене тоді ще ніхто не знав і для мене це була велика кількість відвідувачів. Було дуже приємно. Після цього з’явилися перші замовлення, люди почали цікавитись тим, що я роблю. І коло закрутилося. Я почала наймати працівників, робити більше колекцій, створювати більше моделей. Так ми вже працюємо шість років.
– Як обрали стиль, в якому працюєте?
– Етніка подобалася мені завжди. Я народилася в Івано-Франківську. Люблю наш регіон. Вишиті речі завжди мені імпонували. Мені подобаються етнічні мотиви всіх країн, не лише нашої. Але я народилася на Західній Україні, тому мені близька вишивка нашого регіону. Вона має відгук в моїй душі. Тому я працюю в цьому стилі.
– Як працюється в етностилі сьогодні в Україні?
– Після революції, після початку війни дуже багато хто захотів заробити на цьому. Етнічна течія стала модною. Ми починали у 2008 році. У 2015 багато людей взялись робити вишитий одяг. Більшість з них не докладають стільки зусиль, як це робимо ми. Багато хочуть зробити вишиванку і продати її, не замислючись над композицією, якістю тканин, якістю пошиття. Ми ж намагаємося в кожній своїй колекції придумати щось нове, втілити нові методи пошиття, нові технології або відновлювати старовинні техніки. Виробники ж користуються ситуацією.
– За ці кілька років роботи Вам вдалося організувати в місті власний бізнес. Розкажіть про нього.
– У нас є майстерня. Тут працюють закрійники, швеї, художники, вишивальниці та невеличкий менеджерський склад. Є крамничка в центрі міста, в Бастіоні. Це улюблене наше місце. І ми маємо багато замовлень з усього світу. Третина сьогодні вже йде не з України. Ще третина з Івано-Франківська.
– Скільки загалом людей працює у майстерні?
– Це комерційна таємниця (Посміхається). Я б хотіла, щоб працювало багато людей. Але вчитись якісно шити такі речі ніхто не хоче. В нас дуже багато різних оздоблень, які я вигадую. Це дуже специфічна робота. Шити звичайний одяг набагато простіше. У нас вирішення технологічних вузлів відбувається в кожному виробі іншим шляхом. Тому швеї у нас підковані.
– Коли створювали першу колекцію, думали, що все переросте в бізнес?
– Я дуже цього хотіла. Я шалено мріяла про свою фабрику, про мережу крамниць. Десь з часом я зрозуміла, що не обов’язково йти на розширення бізнесу, можна йти на поглиблення. Тобто робити одяг більш детальніше, цікавіше, вивчати, дізнаватися. В мене були амбітні мрії. Думаю, частина з них склалася. Мені вдалося досягти того, що я хотіла. Хоча, тоді мені було дуже нелегко.
– Чи було складно організувати бізнес?
– Звичайно, що було складно. Це тяжка частина роботи. В мене не було бізнес освіти, не було менеджерської освіти. Нічого такого я не вивчала. Робила все на хлопський розум. Де не вистачало власних знань, то питала когось досвідченішого, або шукала книжки в інтернеті, дивилась відеолекції.
Я ніколи не хотіла цим займатися. Досить довго шукала роботу найманим працівником. Організовувати власний бізнес – це велика відповідальність. В 23 роки цим займатись не дуже хочеться. Пам’ятаю, що досить довго мені було емоційно важко. Дуже часто плакала, казала, що закриваю майстерню. Але зранку приходила на роботу і в голові з’являлися нові й нові ідеї. Так минав один день, другий, третій… Так пройшли чотири роки. І через чотири роки я нарешті відклала перші 100 доларів. До того була майже постійно в боргах.
– Що було найважче в організації бізнесу?
– Телефон дзвонив постійно. Я розривалася між купою обов’язків. Дуже нелегко працювати з людьми . Це психологічно важка робота. А ще треба контролювати виробничий процес, вигадувати моделі, вирішувати стратегічні питання компанії. Це все виконувати одній людині дуже важко. Люди бувають дуже дивними. Зараз з клієнтами працює моя помічниця-рятівниця Вікторія.
– З ким все-таки легше працювати – з іноземними замовниками чи українськими?
– Звичайно, що з іноземними. Та навіть зі Львова чи Києва, коли люди приїжджають, то це вже означає, що вони доклали зусиль, вони знають чого вони хочуть. В нас дуже великий асортимент. В нас 15 колекцій і в кожній від 10 до 40 моделей, в яких можна міняти тканину, оздоблення. І з цього дійсно є що вибрати. Але люди приходять і кажуть: я хочу не таке, я хочу ще якесь інше. Насправді тут ціла команда працює, думає, щоб клієнтам було зручно, щоб вони добре виглядали. Тому хочемо відкрити кілька крамниць, а пошиття індивідуальне скоротити і зробити досить дорогим.
– Чи не думали відкрити крамниці в інших містах України? Наприклад, у Львові, в Києві?
– Дуже хочемо. Кілька років про це думаємо. Але ми не можемо взяти більший об’єм виробництва. Пробуємо давати шити речі інших компаніям, але не завжди виходить якісно. Даємо пошити пробний взірець і вже на цьому етапі бракуємо їхню роботу. Для чого нам 50 зіпсутих суконь? Краще дві нормальні.
– Що Вас надихає?
– Мене надихає тканина. Про це я завжди говорю. Мене надихають матеріали. А також я захоплююся в процесі роботи. Коли починаю працювати, заглиблююсь в процес, мені приходить натхнення.
– Ви займаєтесь екстремальними видами спорту, багато подорожуєте. Ці подорожі сприяють віднайденою натхнення чи це зміна оточення, відпочинок?
– Так, багато подорожую. Думаю, мені вже пора трохи спиниться (Сміється). Я тільки приїхали з подорожі Європою. В понеділок лечу в Іспанію, до того була в подорожі Америкою, Грузією, Чехією і Румунією.
Мені подобається бачити інші країни, як в них живуть люди. Так, це мене надихає. Але, окрім того, це сприяє самостійності моїх працівників в мою відсутність. Вони вже в мене дуже самостійні. І це круто.
Насправді, це тільки останній рік я собі дозволила подорожувати. Я розумію, що я на це заслуговую. Перші чотири роки роботи були дуже важкими, я багато працювала. Тепер можу собі це дозволити.
– Кажете, що Вас надихають матеріали. З якими тканинами працюєте сьогодні і як їх шукаєте?
– У нас є кілька постачальників. Працюємо з європейськими тканинами, вовною, сорочковими матеріали. Замовляємо тканину в горах. Звідти веземо старовинне полотно. Вибираємо якісні тканини, навіть, якщо вони дорогі. Виріб може вийти досить недешевим, але ми намагаємося знайти якісні матеріали, щоб річ носити було приємно.
– Коли Ви зрозуміли, що досягли успіху?
– Дуже добре пам’ятаю цей момент. Це сталося 16 січня 2014 року в місті Чикаго в клубі «Mayne Stage». Тоді я дізналась, що моя улюблена група «Дахабраха» знає про мене.
Фото, відео Артем Руско
Comments are closed.