Війна Люди Статті Фото

Далеко від дому. Як українки у Європі рятуються від війни (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
За даними ООН, кількість біженців з України досягла позначки у 5,6 млн. Більшість залишається у країнах ЄС – Польщі, Чехії, Німеччині, Італії.

Всюди – свої правила та умови. Репортер розпитав українок у трьох різних країнах Європи, як їм живеться у тимчасовій вимушеній еміграції та чи планують вони повертатися додому після війни.

війни новини Івано-Франківська
depositphotos
Бельгія

Війна застала Лесю Регу в її домі під Києвом. Наступного дня вона покинула столицю разом з подругою. У Чернівцях прихисток на ніч надав настоятель католицького собору. Подруга там і залишилась, а Леся поїхала до сестри в Ужгород.

Разом ми все підготували, зібрали речі, зняли гроші з карток і поїхали за кордон, – розповідає жінка. – В одній машині були я, сестра, дві мої подруги, одна з них – з дитиною, і собака. На кордоні в Угорщину ми були десь перші в черзі, але довелося чекати вісім годин, бо чомусь не пропускали.

У Німеччині їм довелося заночувати, але жінки не могли забронювати готель, бо грошей на картках не лишилось. До того ж, щоб заселитися, потрібні були тести на ковід. Допоміг знайомий німець, який оплатив готель і домовився, щоб українок впустили без тестів.

війни новини Івано-Франківська

Це була перша простягнена рука допомоги за кордоном, – пригадує Леся. – Ще по дорозі на заправках до нас підходили чоловіки зі сльозами на очах і казали слова підтримки – бо бачили наш український прапорець.

Читайте: Папуги кричать «Слава Україні!». Як луганчанин Михайло Штанько двічі втікав від війни з пернатою родиною (ФОТО)

Далі Леся, її сестра та ще одна подруга поїхали до Бельгії. Цю країну обрали, бо тут колись працювала мама сестер. Там, у містечку Брасшаат, що біля Антверпена, українок прийняв до себе бельгієць Люк, власник компанії з виробництва сонячних батарей. Виділив їм дві кімнати.

Леся, її сестра, подруга та Люк, який прихистив їх у себе вдома

Там ми жили два місяці. Люк нам дуже допомагав, бо ми були розгублені, не могли відійти від шоку, що у нас війна, – говорить Леся Рега. – Він сказав, що треба подавати документи, їхати у міську раду, організовував зустрічі, реєстрував онлайн. Також допомагали інші місцеві. Принесли нам одяг, взуття. Навіть забагато – зайве ми віднесли у центр допомоги українцям в Антверпені.

Після двох місяців жінки вирішили переїхати в орендований будинок – тут теж допомоги місцеві. Порекомендували укласти спеціальний контракт з оренди на пів року, а не на три, як це прийнято в Бельгії. Ціна за великий триповерховий будинок – лише 600 євро на місяць.

Читайте: Ніхто не вірив, що ми доїдемо. Як Наталя Песоцька вивезла з-під обстрілів до Франківська 30 дітей

Тут будинки здають без меблів, звісно, у нас їх не було. Тоді співробітники чоловіка, який здає нам дім, неочікувано приїхали в день нашого переїзду, принесли меблі, посуд. Ми тільки встигали здивовано кліпати очима, – ділиться жінка.

Українці у Бельгії оформляють тимчасовий захист, тут це називається «Карта А». Вона дає право легально проживати та працювати. Весь процес, за словами Лесі Реги, зайняв близько двох місяців.

війни новини Івано-Франківська
Бельгійці знайшли для українок меблі

Крім того, соціальна служба надає фінансову допомогу та різні купони, за які можна придбати речі дешевше. Також є  соціальні магазини з недорогим одягом і харчами. Дітей, які приїжджають з України, влаштовують у бельгійські класи. Є можливість безкоштовно вивчати нідерландську мову, якою розмовляють у цій частині Бельгії.

Ми плануємо повертатися додому після перемоги, – каже Леся Рега. – Там у мене залишилася квартира, друзі, родичі. Ми – молодь – повинні повернутися в Україну, відбудувати її, народити українців. Хоч нам дуже подобається Бельгія, тут високий рівень життя, відкриті люди, але це не вдома.

Естонія

Світлана Немченко розповідає: не вірила спочатку, що війна триватиме довго – максимум тиждень. Її дім – за 20 км від Харкова. Через кілька тижнів стало зрозуміло, що треба виїжджати.

Страшно, коли вночі прокидаєшся, а двері й вікна дрижать. Тому ми з сестрою приїхали в Таллінн. Тут у нас живе родичка, – розповідає Світлана. – Найважче було добиратися по Україні. Поїзд з Харкова виїхав на дві години пізніше, поки стояли на вокзалі, чули як бахкає. Коли приїхали до Львова, провели ніч на вокзалі у переході, надворі було мінус 12. Поїзд у Польщу мали подати о шостій ранку, але тоді ракети влучили неподалік вокзалу, тому виїзд перенесли.

У Польщі сестри переночували у центрі для біженців у Катовіце. А потім доїхали автобусом до Таллінна.

Читайте: Із гарячих точок і тилу. Як у Франківську допомагають пережити стрес від війни

Тут ми отримали посвідку на постійне проживання. Черга у Таллінні була – на місяць вперед. Записуватися тільки електронно, – розповідає жінка. – Тож ми отримали посвідку у місті Тарту. Там процес зайняв менше двох тижнів. Також нам пощастило знайти житло – завдяки одній організації, яку порадили в українському посольстві. Живемо безкоштовно, платимо лише за комунальні послуги.

Знайти роботу без знання естонської важко, тож Світлана з сестрою працюють покоївками в готелі. Проїзд у громадському транспорті в Таллінні для українських біженців безкоштовний, як і вхід у музеї та ботанічний сад. Дітей з України влаштовують у садки та школи. Також приїжджим з України видають одноразову виплату – 135 євро. Її треба оформлювати через центр біженців.

війни новини Івано-Франківська

Раз на тиждень можна отримати продуктовий набір, але там дуже великі черги, – розповідає Світлана Немченко. – Хоч зараз основний потік біженців спав. Естонія вже прийняла десь до 30 тисяч, при тому, що в них населення – 1,3 млн. Знаємо, що в Таллінні вже житла немає. Тепер українців розселяють у маленькі містечка. Багатьох розмістили на кораблі в порту.

Світлана Немченко каже: дуже вдячна, що її так добре прийняли в Естонії, але хоче додому. Як тільки Харків перестануть щоночі обстрілювати, обіцяє повернутися.

Німеччина

Харків’янка Аліна Калюжна 24 лютого прокинулася від вибухів. Поки чоловік їхав додому з офісу, заправитися не можна було уже ніде, як і зняти готівку. Той день сім’ї довелося провести у метро через повітряну тривогу.

Потім ми поїхали з усіма речами у підвал до друзів. Були там десь до 6 березня, – каже Аліна. – Тоді вирішили виїжджати, бо ставало все страшніше. Мій чоловік з перших днів волонтерив. Він був в ОДА, коли в неї 1 березня влучили снарядом. Тож просто поїхали на захід України.

По дорозі ночували в різних місцях. Далі чоловік повернувся до Харкова, а дружина з дітьми в автобусі переїхала кордон на Польщу.

На вокзалі у Польщі

Я їхала у Німеччину, у місто Котбус, сюди раніше приїхала моя подруга, теж харків’янка, – пояснює Аліна. – Добиралися дуже важко: стояли в поїздах у тамбурах, у проходах, діти спали на сумках. Коли дісталися до Котбуса, жили дев’ять днів у таборі для біженців, спали на розкладачках. Нас обіцяли оформити й дати житло, але потім сказали, що місць немає.

Волонтери допомогли переїхати в містечко Форст, одразу біля польського кордону. Діти вчаться онлайн в українській школі, відвідувати місцеву поки не мають права.

Нам дають грошову допомогу, але немає медичної страховки чи дозволу працювати. Сказали, що будуть оформлювати, але ще не було нічого. Нам кажуть не йти реєструватися самим, бо це зроблять централізовано. Але тут уже теж повідомили, що треба буде з’їжджати, – каже Аліна.

війни новини Івано-Франківська
Табір для біженців у Німеччині

Зараз жінка не знає, куди поїде далі. Але після перемоги планує одразу повертатися додому.

Читайте: Як велика родина Глущенків з Маріуполя добиралася до Франківська та що найцінніше взяли з собою (ФОТО)

Інша харків’янка, Олена Антонова, теж знайшла притулок в Німеччині. У перші дні війни район Олени був постійно під обстрілами. Жінка працювала у супермаркеті, там і ночувала, бо метро далеко. Коли у місті була проблема з продуктами, вона з колегами прямо на роботі ночами пекла хліб і роздавала мешканцям.

Потім ракета влучила у наш магазин і залишилися руїни, – розповідає Олена. – Я б, напевно, й після того залишилася, але моя сестра з сином, який має інвалідність, попросила допомогти виїхати. На вокзал ми їхали у таксі під обстрілами. Вдалося сторгуватися за 1000 грн.

На харківському вокзалі у перші дні весни був страшний натовп і штовханина. У поїзд потрапити було важко, але, з огляду на те, що з ними була дитина з інвалідністю, їх пропустили в спеціальний вагон потяга до Львова. Звідти – на словацький кордон.

Там нас забрали волонтери німецької школи для дітей з інвалідністю «Фенікс», філіал якої був у Харкові та яку відвідував син сестри, – розповідає Олена. – На час війни вони запросили до себе сім’ї своїх учнів.

війни новини Івано-Франківська
Кухня, якою користуються чотири сім’ї при школі для дітей з інвалідністю у Мюнхені

Так Олена з родиною опинилась у Мюнхені. Їх поселили в кімнату при школі. Діти навчаються безкоштовно. Спочатку видали по 200 євро на сім’ю, бо думали, що все закінчиться швидко, й українці зможуть повертатися додому.

Коли зрозуміли, що війна затягується, нас прописали у школі. З квітня ми отримуємо по 365 євро соціальної допомоги на місяць, – каже жінка. – А з 1 червня українців планують прирівняти за статусом до німецьких безробітних. Усі німці, з якими вдалось спілкуватися, дуже привітні, допомагають. Але я при першій можливості хочу повернутися в Харків.

Авторка: Ольга Романська
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні