Жодного разу за ці два з половиною роки в поле мого зору не потрапила людина, яка була б задоволена тим, що відбувалося тут. Хоча, звичайно, різні типи адаптації до подій я бачу весь час, пише Яна Вікторова на ВВС.Україна.
З тими, хто шукає в усьому позитив і сприймає негативні зміни як даність, спілкуватися легко і приємно. Тобто людина геть ігнорує першопричини, які вона змінити не може, і пристосовується до наслідків усього, вишукуючи по крихтах позитивні зміни для себе і своїх близьких.
І якщо зміни відбуваються не так швидко, як хотілося б, людині цілком вистачає і віддалених перспектив: “Ось і в новинах говорили…” або “Я чув, обіцяли…”
Погодьтеся, з таким оптимістом жити поруч дуже комфортно, вони – опора для “республіки”. І тримати в полі зору такого оптиміста теж суцільне задоволення.
Син моєї знайомої отримав російський диплом про вищу освіту. Його випуск припав на 2015 рік, коли десяткам щасливців вдалося отримати обіцяні дипломи в Росії.
Дорога та проживання в Ростові були за свій рахунок, була доздача різниці між місцевою програмою навчання і програмою російського вишу, але все склалося вдало.
Звичайно, цей диплом стоїть на шальках терезів нового життя для моєї знайомої, і вона говорить саме про диплом щоразу, коли мова заходить про труднощі теперішнього життя. Ймовірно, для неї російський диплом перекриває всі обмеження, які, як і у багатьох, є у її сім’ї.
“Бонусами” життя в “республіці” для багатьох зараз є розширення бізнесу, нова справа, оренда магазинів, доступна вища освіта і дві пенсії. Тобто чогось немає (виразного майбутнього, наприклад), але можна вчитися.
Незрозуміло, куди потім із цими дипломами і де всі випускники будуть працевлаштовуватися, але раніше можливості або часу вчитися не було, тому що була робота, а втративши роботу і надію її знайти, людина йде вчитися з новою надією змінити своє життя.
Разом з тим, у мене є багато знайомих, які не набули від війни нічого. Їм не потрібні дипломи ні місцеві, ні російські, їхня кар’єра склалася до війни, і з війною їм легше перерахувати свої втрати, ніж досягнення.
Саме таких людей навколо мене безліч, їм вистачає грошей на їжу, але більше нічого вони собі дозволити не можуть. І їм нічого поставити на другу шальку терезів, яка мала б переважити втрати нового життя. Тому їхня війна не має бонусів. Про це не говорять вголос, тому що це не прийнятно.
Вчителі, медсестри, лікарі виявилися не захищені. Свою зарплату вони отримують в місцевих “держбанках”, і тільки “республіка” своєчасними виплатами забезпечує їм можливість жити і харчуватися. Як жити і як харчуватися – питання інше…
Коли всі бюджетники і пенсіонери півроку сиділи без пенсій і зарплат у 2014-2015 роках, мене неодноразово навідувала думка: що буде, якщо наш дільничний педіатр звільниться, не витримавши такого тривалого пресингу безгрошів’ям?
Це хороший лікар з великим стажем, їй далеко до пенсії, і про таких зазвичай кажуть: на своєму місці. Але жити півроку без зарплати…
Я знала людей, хто не зміг і йшов, залишаючи улюблені колективи і улюблену роботу. Хтось вважав, що навіть сидіння вдома вийде дешевше – не потрібно буде оплачувати проїзд на роботу, можна буде більше часу проводити з сім’єю.
Є й інша можливість: можна зірвати заповітне оголошення зі стовпа про те, що в Росії потрібні жінки для роботи в теплицях, а чоловіки на будівництво корівників або доріг. І круто змінити своє життя.
Або піти в місцеву “армію”, де завжди раді тим, хто вміє тримати в руках зброю і готовий “захищати” себе і близьких… Без досвіду, освіти і грошей. І це теж про зміни і круті життєві віражі, після яких далеко не всі виходять переможцями.
Comments are closed.