У вівторок, 16 жовтня, у парасольковому цеху Промприладу франківцям показали оновлений мультимедійний проект «роздІловІ». Його учасники – з різних міст і навіть країн. На кілька днів вони зібрались у Франківську, аби підготуватися і вирушити в тур до Хмельницького, Одеси та Дніпра.
Вранці перед репетицією «Репортер» спіймав режисерку Олю Михайлюк та письменника Сергія Жадана після сніданку в готелі.
– Минулого разу «родІловІ» везли до Франківська війну, щастя і любов. Які тексти будуть цього разу? Буде більше війни?
Сергій: Війни там не більше – навіть менше. Мені здається, ми всі нині трішки більше готові говорити про ті речі, про які говорили до війни. Був період ступору, коли важко було говорити про щось, окрім війни. Очевидно, це травма. Очевидно, це не дуже здорова ситуація, коли війна фактично витісняє все і коли війна перемагає. Ну, а зараз, мені здається, суспільство трішки оговтується психологічно. І це правильно. Це якийсь здоровий симптом. Про війну не можна забувати, але робити вигляд, що окрім неї нічого іншого немає, теж неправильно.
– Чого очікуєте від парасолькового цеху Промприладу?
Оля: Елементом моєї гри є парасолька. В удосконаленій версії я намагалася продумати різні версії кріплення, різне світло, аби вже не було хливкої конструкції з парасолькою. Але водночас я не хочу штучних конструкцій, як от софтбокс. Бо тоді немає відчуття аркуша, світло не розсіюється. Парасолька – потрібна. Під нею – скло. Ця робота – на межі літератури, візуального образу.
Слова від частого використання втрачають своє значення. Коли «любов» пишеш ковзанами по тонкому льоду і це скло насправді може розбитися, відчуваєш цей трепет і ризик перед кожним виступом. Кожен сам собі вигадує, чому ця територія продовжує для тебе жити, якось дихати, бути ризикованою.
Сергій: Вчора ця конструкція була на межі деконструкції. Парасолька ледь не зломилася. Духи Франківська чекають на наш перформенс – ми прийшли у ваш парасольковий цех зі своїми парасольками.
Оля: Маємо ще один день, щоб з ними подружитися…
– Сергію, будуть вірші з нової збірки «Антена»?
– Ми додаємо щоразу нові тексти. Тому так, будуть і з «Антени» теж. Є основа, каркас, з яким ми працюємо, але постійно щось додаємо – залежно від того, які у нас відчуття цього повітря довкола. «РоздІловІ» у нас принципово асоціальні, вони такими й залишилися.
– Якщо нині люди готові говорити не лише про війну, то є більше порозуміння між Сходом і Заходом?
– А я чекав цього питання. З самого початку чекав. Наступним ви запитаєте, як нам реінтегрувати Донбас.
– То розуміння стало більше?
– Я не знаю. Не знаю, чи стало його більше. В когось стало більше, а в когось не стало. От якщо людина приїхала з Донбасу сюди, побачила на власні очі, то в неї щось змінилося, стереотипів стало менше. Якщо не приїхала, сидить десь у Лисичанську і дивиться російське телебачення, то навряд. Так само як і для галичанина, якщо він поїхав з волонтерською поїздкою в Маріуполь, або просто до Харкова…
– Сергію, розкажіть про ваш благодійний проект подорожей дітей із Луганська.
– «Мандрівники зі сходу» – це діти із Золотого, під Первомайськом, на лінії фронту. Вони були у Харкові, Львові, Чернівцях, Одесі й Запоріжжі. Це десь 15 випускників. Вони зараз вже поступили в різні університети та інститути. Багато хто в Харків, зокрема. І вони у такий спосіб побачили Україну – в Одесі були в порту, в Запоріжжі – на Хортиці. Ми зібрали понад 100 тис грн і намагалися зробити їм нестандартну подорож.
Оля: В мене був досвід, з якого однозначних висновків немає. На Різдво ми теж робили проект. Разом із Сергієм Жаданом, Уляною Горбачевською привозили дітей зі Станиці Луганської до Львова. Ідея була творча – спільний львівсько-луганський хор. Досвіду було повно й різного. Коли ходили колядувати, то мені здавалося, що це страшенно класно і неймовірно – що діти зі Станиці співають автентичну коляду. Проводили з ними майстер-класи, репетиції. Десь це викликало хорошу реакцію, десь – погану. Як от «А я думав, москалі взагалі колядувати не вміють». Десь з’явилося розуміння, а десь – ні. Всюди є різні люди. Але не можу сказати, що цей хор стався, що вони хочуть далі збиратися і співати колядки. Скоріше, ні.
Сергій: Мені здається, що це конкретний випадок цієї ініціативи. У мене є багато прикладів, коли ініціативи на Донбасі інсталювалися зовні і нині працюють самі по собі. Люди підключаються і далі роблять.
Оля: Так. Але є й мій особистий досвід з самого початку війни – я була в Криму, на Донбасі і постійно лунало запитання: «У тебе там родичі чи майно?». І воно нікуди не ділося. Бо що ти там взагалі робиш, якщо ти з Києва. Навіщо тобі це потрібно? Є жертви і той, хто їм допомагає. А третього співрозмовника в цих стосунках не передбачається.
– Сергію, ви часто гастролюєте за кордоном з концертами чи читаннями. На події приходять лише українці чи є й іноземці?
– Та по-різному. Це залежить від організаторів. Якщо це роблять німці, французи чи американці, то зазвичай приходить більше місцевих. Якщо організовують українці, то, ясна річ, – більше українців.
Оля: А як з перекладом? Розкажи, як це відбувається.
Сергій: Найбільш цікаво працювати із нашою режисеркою з Нью-Йорка Вірляною Ткач. З нею ми робили виставу з «Собаками», за яку, до речі, нас відзначили як найкращий саундтрек до незалежної театральної вистави на Манхеттені – New York Innovative Theater Awards. Вірляна – перекладачка, і коли ми робимо літературні вечори, вона це перетворює на театральне дійство: бере акторів зі свого театру і вони читають ці переклади. Це щоразу різні голоси, щоразу різна подача й різна енергетика. І коли це влучає, це дуже цікаво. Бо коли переклад читає людина, яка відчуває текст, це виходить дуже ефективно і ефектно.
– А на концерті?
– Ну, по-різному. Якщо, скажімо, це німецькомовна публіка в Німеччині, то ясна річ, вони нічого не розуміють. «Лінія Маннергейма» позавчора виступала в Мюнхені, то там переклади проектувалися на стіну. Я сумніваюся, що це було дуже ефективно – хтось встиг прочитати, хтось не встиг. Але принаймні це хоч якийсь варіант. Іноді ми роздавали роздруківки. Та якщо це такий проект, як «Собаки», то там і українською мовою ніхто нічого не розуміє і не чує. От, наприклад, у Відні було більше українців, у Зальцбурзі – більше німців. Вони це сприймають як ми – Rammstein: ми ж не все розуміємо, але якщо цікаво, то роздруковуємо тексти з інтернету.
– Сергію, «Дике поле» за романом «Ворошиловград» вийде на екрани кінотеатрів з 8 листопада. Як вам результат?
– Я задоволений фільмом. Бачив лише робочий матеріал без нормального звуку і нормального кольору.
– Багато таких пропозицій отримуєте? Доводиться відмовляти?
– Буває. Знімати «Ворошиловград» пропонували кілька режисерів. Я відмовляв.
– Чому саме «Ворошиловград»?
– А чому ні? Режисери шукають історії, звертаються до літератури і не завжди там можуть щось знайти.
– І буде ще стрічка за романом «Інтернат»?
– Сподіваюся. Сценарій вже є.
– В кіно хочете знятися? Ще не пропонували?
– Якщо запросять, то чому ні? – сміється Жадан. – Думаю, ми зробимо короткометражку. Я напишу сценарій і знімуся в головній ролі. Наступного року.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні.
Comments are closed.