Опільська вишивка за своєю орнаментикою – дуже різноманітна: у кожному населеному пункті були свої мотиви. Вишивкою прикрашали одяг, інтер’єрно-побутові речі тощо.
Про секрети традиційної опільської вишивки розповідає кандидатка історичних наук, в. о. завідувача науково-освітнього відділу Національного заповідника “Давній Галич” Маріанна Бацвін, пише Репортер з посиланням на Vogue.ua.
Скарби, що збереглися
У фондах Національного заповідника “Давній Галич” зберігається до 300 експонатів вишивок з Опілля. Найбільша кількість предметів – це рушники, адже рушник прикрашав та наповнював оселю. Ікони, які висіли на центральній стіні хати, прикрашали рушниками; рушники використовували, коли молодят супроводжували до шлюбу: на рушнику несли калач, молодята в церкві перед вівтарем ставали на постелений під ноги рушник. Тут, до речі, відбувався пророчий ритуал – “хто першим став на рушник, той у хаті буде за старшого”. Рушником зав’язували руки молодим і вели до святкового столу, “щоб назавжди були разом”. Також із рушником у далеку дорогу відряджали подорожнього. З ним же виряджали й покійника в потойбічне життя.
Найбільшим мистецьким рівнем у домашніх умовах були вишиті образи. Адже треба було намалювати вугликом малюнок на полотні й уже по ньому передати всі тонкі риси обличчя образу.
Вишивали також церковні чаші з Євангелієм і церкви. Цікавою символікою вишивок для оздоблення інтер’єру були леви. Їх вишивали на килимах, окремими картинами, на рушниках тощо. Символіка залишилася з часів Галицько-Волинської держави, – пам’ять перейшла у вишивку.
Окрасою інтер’єру в хаті також була постільна білизна: вишиті пішви на подушки та простирадла. Окрім постелі, вишивали й скатертини на стіл.
Кожна молода дівчина готувала придане, адже, за давнім звичаєм, ішла в невістки, а щоб зарекомендувати себе як добру ґаздиню, мала з дому приготовлений посаг – скриню, в яку вміщалося все її добро-багатство. Серед посагу були предмети постільної білизни, рушники, вишиті сорочки, одяг.
Досвід вишивання кожна дівчина змалечку переймала від своєї матері та бабусі. Якщо дівчина не вміла робити складну вишивку, то в селах святкові речі вишивали майстрині-вишивальниці.
Скільки років найстарішим екземплярам
Найстарішим вишивкам Опілля – понад 100 років. Всі вони належать до основного фонду Національного заповідника “Давній Галич”, частина з них зберігається у фондосховищі, інша – експонується в Музеї етнографії.
Кожен відвідувач може їх оглянути, до деяких – доторкнутися. Це дає змогу відчути плин життя, переданий вишивкою в натільний одяг, близький до духу та тіла. Це магія, до якої можливо наблизитися, та нереально передати словами.
Як відрізнявся одяг жінок різного віку
На Опіллі побутувала вікова градація одягу: одяг молодих дівчат і жінок відрізнявся від одягу старших. Для дівчат і молодиць використовували найкращі тканини, сорочки шили з найтоншого лляного полотна, прикрашали його рослинним орнаментом, вишитим різнокольоровими нитками. Старші жінки мали задовольнитися простим, грубшим полотном та скромним декором одягу.
Як відрізнити опільську вишивку
Кожна вишивка мала власне орнаментально-композиційне рішення, свою манеру, свої прийоми вишивання окремих частин як рукавів, так і обшивок (горловини), дуд (манжет), пазух (вирізу).
На вуставках візерунки мали геометричну форму – трикутники, ромбики, зірочки, гачки, ламані лінії, які заповнювали всю площину орнаменту.
На рукавах переважав рослинний орнамент у вигляді прямих, хвилястих гілок з букетами квітів, листочків, пуп’янків та у вигляді розгалуженої гілки із симетрично розміщеними галузками винограду. У більшості сіл оздоблювали сорочки різноколірною вишивкою. У цих вишивках переважали яскраві кольори: червоний, рожевий, голубий, бузково-фіолетовий, зелений.
У жителів Опілля також цінувалися важкі темні кольори – чорний, вишневий, синій, зелений.
Про фасони опільських сорочок
За давньою традицією сорочки були білими. Їх шили зі “зрібного” лляного та конопляного полотна домашнього виготовлення.
За варіантами крою сорочки були:
- Тунікоподібні, з плечовими вставками (наприклад, у селах Крилос, Темирівці, Пукасівці). Тунікоподібну сорочку шили з домотканого полотна, яке складали на плечах так, щоб обидві частини були рівними й не мали плечових швів. На заломі робили викот для голови, посередині від викоту – розрізали пазуху. Нижче від рукавів по стану пришивали ластки, щоб могли вільно рухатись руки.
- Із суцільно кроєними рукавами.
- На кокетці (у селах Тумир, Кінчаки Галицького району).
- Спідні сорочки під верхній одяг шили з тонкого полотна, до того ж іноді могли використовувати не домоткане, а фабричне .
- Буденні сорочки, призначені для роботи, шили з грубого полотна.
У селах Бабухів, Фрага, Підкамінь Рогатинського району та Вікторів, Мединя, Насташине Галицького району жіночі сорочки були водночас верхнім і натільним одягом. Їх виготовляли або додільними суцільними, або з двох частин: верхньої (станика) і нижньої (підточки). Верх шили з тонкого вибіленого полотна ліпшої якості, на нижній частині заощаджували – доточували грубшим.
Мода на сорочки та секрети крою
На початку ХХ ст. у моду ввійшли короткі сорочки з різноманітними викотами горловин, а також із комірцями. Подекуди до них уже не доточували підточки, а носили нижню спідницю – гальку з тонкого фабричного ситцю.
Сорочки опільських жінок були переважно уставковими, з невеликим виложистим комірцем, який оздоблювали вишивкою. Уставки (плечики) розширювали плечову частину сорочки, що давало змогу утворювати зборки довкола горловини.
Станик (верхню частинку сорочки) шили з трьох ширин полотна, складених докупи. Довжина сягала талії, на бажання господиня доточувала до нього “підтичку”. Ширина станика вгорі й біля пояса мала бути однаковою. У ньому робили три викоти: один – доволі довгий, для пазухи, – спереду, плюс два – з боків, на рукави.
Горішній рубець станика був весь розрізаний, його наморщували. Спочатку густо обкидали чорними нитками (на святкових сорочках вишивали також невеликий зигзаг), а потім стягували на міцну конопляну нитку. Більший викот мав так званий ошийок, його зав’язували шнурочками з тієї самої нитки та викінчували кутасиками (китицями) з бавовни.
До станика пришивали рукав з уставками та ластками (клинцем) під пахвою. На ширину рукава брали 45–50 см полотна, а вуставку міряли жіночою п’яддю (долонею). Її зазвичай густо вишивали й пришивали до рукава вужчим краєм, а ширшим – до станика. Вужчий край наморщували біля горловини разом зі стаником. Закінчували рукав дуди, які також вишивали й стягували на нитку.
Як відрізнялися чоловічі та жіночі сорочки?
Подібно до того, як сьогодні відрязняється крій повсякденних піджаків і вечірніх смокінгів, відрізнялися крій та оздоблення чоловічих сорочок – залежно від призначення (святкова чи буденна).
Робочі чорочки шили з коміром-стійкою, який оздоблювали простою конопляною чи лляною ниткою.
Святкові сорочки шили з відкидним вишитим коміром, пазухою та манжетами (“дудами”).
Але незалежно від призначення їх шили довгими та випускали поверх штанів.
Весільні сорочки відрізнялися від інших. Наречена вишивала їх собі та своєму нареченому. Весільна сорочка, до речі, не завжди була пишною: іноді вона мала скромну вишивку. На пазусі часто вишивали ромби (“дзвунки”).
Комір та манжети вишивали різнокольоровими нитками, серед яких домінували червоний і чорний.
Особливості опільської вишивки
Для оздоблення використовували тасьму, нитки, оксамит, гаптовані мережива, шнурки, стончки (стрічки), китички. Різними нитками (конопляними біленими, рідше лляними, шовковими) вишивали окремі деталі сорочок. Декорували горловини й рукави не лише сорочок, а й інших елементів одягу.
Для Опілля характерне рясування – оформлення полотняного одягу дрібними поперечними та поздовжніми зборами. Таким декором зазвичай прикрашали рукави й перед жіночих сорочок.
Здебільшого вишивали самопрядними лляними нитками, заполоччю, шовком, бісером, лелітками, муліне, DMC. Опільську сорочку оздоблювали в різних техніках:
- хрестик,
- низинка,
- гафтування (гаптування),
- поверхниця (верховинка),
- стебнівка,
- мережання.
Хрестиком, який давав змогу поєднати ритм рисунка з чіткістю виготовлення, на Опіллі прикрашали святкові сорочки. Хрестик стелили нитками різного кольору, найпоширенішими були червоний, чорний, зелений, гірчичний, помаранчевий, фіолетовий.
Менш поширеною на Опіллі була техніка настилування. Нею користувалися, коли робили паралельні стібки, розділені однією ниткою. Оскільки вишивальна нитка була товщою від нитки полотна, виникав опуклий рельєфний візерунок.
Горловини сорочок гаптували сірими конопляними або білими лляними нитками (біллю).
Про обрядову опільську сорочку
Важливе місце в гардеробі й житті на Опіллі посідала обрядова сорочка – на весілля або на смерть. Ззовні вона не відрізнялася від святкової ні полотном, ні шиттям, ні вишивкою. Однак вона мала бути не вживана, а лише з голки. Котра жінка не мала б для себе, ґазди, дітей по одній сорочці на випадок смерті, то її за ґаздиню не вважали.
Марина Дмитрівна Рій із с. Фрага Рогатинського району розповідала, що обрядова сорочка була додільною, тобто не розділялася поперечним швом: вважалося, що це поганий знак. Такі ж сорочки готували і на смерть.
Оберегову функцію виконувала сорочка, яку вдягали просто на тіло: їй приписували лікувальну силу. Вона була обов’язковим елементом убрання в багатьох обрядах. Материнською сорочкою обгортали немовля, дівчина вишивала собі її на посаг, а також, з допомогою матері, – на весілля. З нею були пов’язані не тільки сімейні й інтимні обряди, а й громадські традиції.
Географія Опілля
Якщо коротко, Опілля – це західна частина України. Якщо вдаватися до деталей, то за сучасними адміністративними межами Опілля – це Рогатинський, Галицький, частково Тисменицький, Тлумацький райони, а також придністровська смуга Калуського р-ну Івано-Франківської області. До Опілля сьогодні належать і Яворівський, частини сусідніх з ним Жовківського, Пустомитівського й Городоцького, північна частина Старосамбірського, Самбірського, Дрогобицького та Стрийського районів. А ще – Жидачівський та Перемишлянський райони Львівської області плюс частина Тернопільської: Бережанський, Зборівський, Козівський, Підгаєцький та Монастирський райони.
Comments are closed.