Кажуть, відчути дух Різдва та справжньої коляди в місті не можна. Що за ними треба їхати як мінімум в село, а для стовідсоткового ефекту — в гори. Та ось уже третій рік поспіль франківський художник і музикант Ярема Стецик та його пост-панк група «Пенсія» доводять протилежне.
Другий день різдвяних свят, 8 січня. Мороз під 20, вітер, вулиці Франківська безлюдні. Де-не-де вештаються розгублені туристи. Годинник на ратуші б’є четверту годину. З неба починає сипати сніг. До Різдвяної шопки починають сходитись «пенсіонери». Поки чекаємо, щоб не змерзнути, тупцюємо навколо льодового катка, знайомимось.
Спершу нас було 10-12. Сім’я Черкасових з Донбасу, які другий рік живуть на Прикарпатті. Троє волонтерів «Свій за свого» з дзвіночками й торбинкою впізнаваних пряників під орудою Лідії Анушкевичус. Актор Сергій Козак з подружкою Світланою. Сміливці Махмуд Різк з Єгипту та Мохаммад Нашат з Йорданії, студенти ІФНТУНГ, яких не налякали мороз і сніг та які прийшли колядувати разом з викладачами. Дві подружки-коломиянки приїхали спеціально на коляду, ховаються від снігу у кольорових хустках. І, звісно, організатор дійства Ярема Стецик з гітарою, дружиною Наталією та сином Захаром. Музичний супровід: Андрій Маврик (гітара), Сергій Шваюк (барабан) та Андрій «Федот» Федотов з тромбоном.
Під шопкою перша репетиція, згадуємо слова й мотиви колядок. Для початку в репертуарі їх три: «Добрий вечір тобі, пане господарю», «Нова радість стала» та «Коляда» Мирослава Кувалдіна й гурту «TheВйо». Затягнувши останню, беремо курс на перший пункт маршруту — ресторан «Urban Space 100». Сніг стає ряснішим, але колядників то не лякає.
Під рестораном чекає підмога — ще десяток «пенсіонерів». Усі дружно з колядою заходимо всередину. Зустрічають офіціанти та п’ятеро щасливих туристів із Києва. Останні не приховують здивування, але піднімаються з-за столу, намагаються підспівувати і хитатись в такт загальному руху. Майже одразу колядників у ресторані стає вдвічі більше — до перших «пенсіонерів» долучаються волонтери з «Поранені SOS», в основному діти. Разом співаємо ще дві колядки, вінчують малі волонтери — бажають миру і здоров’я.
Надворі зустрічає справжня хурделиця. Спантеличені студенти-іноземці двічі перепитують, чи ми йдемо далі, вагаються, зрештою, вирішують не залишати колядників. Наступний пункт — книгарня «Під лиликом». Та сніг і вітер заганяють спершу поколядувати під ялинкою, а потім і в один із фаст-фудів на Вічевому майдані.
На лиликівській брамі висить колодка. Не чекали. Але не здаємось, колядуємо просто на вулиці Шевченка. Гріємось танцями: «Руки вверх-вниз, вверх-вниз…Ой, сталось диво, ой з неба сина принесла Марія…», — Ярема Стецик керує громадою.
Колядників чекають у ресторані «Світлиця Мулярових», йдемо туди. Зустрічають на порозі, припрошують до середини. Колядуємо двічі — спершу для гостей на першому поверсі, а далі для тих, хто поверхом вище. Пригощають узваром, наливками, домашнім печивом. Зігрілися? Знову на маршрут!
Поки колядували, снігу насипало ще більше. По рипучій блискучій білій ковдрі йдемо до Бастіону. Біля єдиного відкритого будиночка на різдвяному ярмарку колядою підбадьорюємо продавчинь. Ті співають разом із «Пенсією» та дякують своїми смаколиками.
Хурделиця не зупиняється. Крізь снігову стіну ледь-ледь видніється підсвічена ратуша, циферблат не розгледіти.
У Бастіоні колядуємо двічі. Спершу просто у довжелезному проході, а потім ще для відвідувачів ресторану «Corassini». На цьому «центровий» маршрут закінчився. Далі в планах — Майзлі, село Угриніві вулиця Мазепи – помешкання трьох франківських сімей, які запросили «пенсіонерів» на коляду додому. Дістатися до них пішки в таку погоду — місія нездійсненна, майже так само, як і дочекатися у Франківську таксі. 40 хвилин бродимо по Бастіоні. Зрештою, приїжджають три із шістьох потрібних машин. Частина колядників вирішує повертатись додому та продовжити коляду в родинному колі. Вперті іноземці не здаються. «Репортер» теж їде далі.
Зустрічають нас кутею, домашнім солодким і фруктами. Господарі не соромляться, співають разом з хором. За гостину дякуємо ще й заспівавши фірмову пенсійну «Многая літа».
Фінішуємо колядуванням під катедрою.
«Мені не обов’язково організовувати «Пенсійну коляду» щороку, — каже Ярема Стецик. — Мені достатньо й сімейної коляди. Але поки я бачу вогонь в очах ненормальних пенсіонерів, доти я готовий суватися з ними і бубном. Кожного року коляда — то вогонь! Я особисто завжди переживаю кайф. Завжди радий бачити кожного, хто прийшов в одну і ту саму прославу Бога до мене в компанію. Тут сьогодні були зовсім чужі люди, які стають братами під час видобування щирих нот. Люди перекомплектовуються в сімейні, виробничі та інші дружні колядні команди. Коляда не завершується».
Comments are closed.