Кожен із них – окрема історія. Дехто з франківців не уявляє без них центру міста, декого вони дратують.
Навіщо ці музиканти виходять на вулиці та грають навіть взимку, пише “Репортер”, які емоції від того отримують?
На стометрівці буває цілий фестиваль із різних виконавців, а от Вали часто звучать ніби сопілкою. Але ні – це блокфлейта. Роман (тут без прізвищ, хіба псевдо) награє на ній українські народні мелодії. І вулична музика для нього, виявляється, таки не просто захоплення, а й заробіток для сім’ї.
Роман обрав блокфлейту, бо вона доступніша, легша, менше втомлює, ніж кларнет і саксофон, якими, зізнається, володіє краще. На флейті грає на слух. Репертуар пояснює своїми вподобаннями, смаками перехожих і вибором інструмента.
«Скільки людей – стільки й думок, – говорить він. – Сприймають по-різному. Хтось каже: «О, здоровий козак, чому не йдеш на будівництво?». Інші дякують, особливо за те, що граю українське. Іноді: «Ну молодець, хоча б не крадеш…».
За словами Романа, стати вуличним музикантом його змусило життя. П’ять років тому він сильно травмувався, тому фізично працювати не може. Негатив від перехожих сприймає з розумінням. Конфліктів уникає, якщо щось – просто йде.
Блокфлейта – інструмент неголосний, цим пояснює і локацію, стометрівка для нього надто галаслива. Роман підсилювача не використовує, грошей не просить – просто грає, а хто хоче, той кине. Допомагав друзям, що воюють. Крім Франківська, грав на вулицях Львова, Рівного, Луцька, Чернівців, однак стверджує, що найкраща публіка – саме тут.
Роман підказав, що на Валах іноді стоїть ще один блокфлейтист. «Репортер» розшукав його на Міцкевича. Їх там навіть двоє: блокфлейта і гітара – Люк і Богдан Дощ. Для обох вулична музика – важлива частина життя, чим би не займалися ще.
Люк на вулиці грає не часто, і це для нього точно не заробіток. Втім, якщо був у місті з флейтою й не пограв – день пропав. Мешкає біля Івано-Франківська, свого часу поїздив по Україні, був у Чехії, Польщі. Так само каже, що в нас люди добріші, бувало, кидали мандарини, цукерки, ароматичні палички. Від місцевої поліції – жодних претензій, пригадує, що копи й самі дякували грошима.
До теми “Пенсія” – унікальна музична група без жодного постійного учасника (ФОТО, ВІДЕО)
Богдан Дощ грає на вулицях аж з 2001 року. Родом з Полтавщини, довший час грав у Києві, Тернополі, зараз живе у Франківську. Виконує такі українські пісні, яких, каже, не чути майже ніде. Перехожі навіть запитують, коли запише альбом. Винагороду сприймає як знак, що все зробив якісно – зачепив.
«Вулиця для мене – просто сцена, – говорить Богдан. – Це момент, коли я можу взяти й заспівати якраз те, що хочу, без диктування будь-якого продюсера чи ще когось, коли хочу, і роблю це максимально щиро».
На стометрівці музикантів нині не так багато, бо ж не літо. Поспілкувалися лише з Данте у компанії того ж Люка, адже він грає і з іншими музикантами. Данте – киянин, але зараз теж живе у Франківську. Вуличний гітарист – з 12 років. Повторює тезу про музику-життя.
Але крім неї, має багато інших інтересів – дизайн, фехтування, страйкбол, подорожі. Виступав майже по всій Україні, а також у Європі, Казахстані, Росії.
У Франківську Данте час від часу отримує претензії через російську мову пісень, хоч, каже, там нічого радикального. А ще в його репертуарі багато творів англійською, любить грати українську «Димну суміш», має й авторські пісні.
За словами Данте, конфліктів з перехожими чи мешканцями сусідніх будинків у нього було небагато і 90% – з нетверезими…
Загалом музиканти сходяться на тому, що в плані заробітків вулична музика лише дозволяє не вмерти з голоду. Середній прибуток за день, кажуть, визначити важко: може бути 30 грн, може бути 300, а десь на Різдво та з хорошою програмою – і 3000 грн. Працюють на себе, «за кришу» нікому не платять, майже всі самоуки. Цікаво, що й зими не дуже бояться, хіба шкодують інструменти під час дощу чи снігу.
До теми День вуличної музики в Івано-Франківську. Відеопідсумки
Врешті-решт, висновки робити читачам. Але, може, досить уже сприймати вуличну музику за прояв жебрацтва? У всякому разі якщо вона без нав’язливих «аскерів» – людей із шапками, що чіпляються до перехожих. Не подобається – можна просто пройти повз. А як подобається, то ноги зупиняються самі, правда?
