Канали й гондоли, романтика і моторошні історії – це лиш мала частина того, чим славиться місто на воді. Венеція як загадкова незнайомка, у неї закохуються з першого погляду, навіть не здогадуючись, які таємниці та приховує.
Леви, коні й Казанова
До Венеції вирушаємо з Рима. Такі тури організовують українці для українців, автобус забитий, переважно це батьки з дітьми, які вибралися до них на канікули. Коштує таке задоволення 100 євро, це – сама Венеція плюс карликова країна Сан-Марино. Гід Юля інструктує: на материкову частину міста приїжджаємо десь о шостій ранку, на першому базарчику сувеніри не купуємо, там усе китайське, по калюжах не ходимо, бо каналізація в місті «не дуже», тож там не зовсім вода…
Вже о шостій пакуємось на кораблик. Народ ще сонний, але фотографується затято. Ще б пак – Великий канал, краєвиди – як у кіно. Місто ще спить. Юля сміється: Венеція прокидається о дев’ятій і це плюс, бо побачимо площу Сан-Марко без туристів. Ще попереджає – на площі між двома колонами не ходити, бо це місце страт, можна накликати на себе біду.
На Сан-Марко розгубляєшся одразу – палац дожів, собор, дзвіниця Кампаніла, і всюди стільки деталей, що не знаєш, на чому спинити погляд. Добре, що є гід – пані років під 50, яка, здається, взяла собі за мету розбити всі стереотипи про Венецію.
Зразу потішила – між колонами ходити можна. Звуться вони колонами Святого Марка і Святого Теодора, отримали їх венеційці в якості військового трофею. Правда, колон спершу було три, але одну втопили ще коли вивантажували. І ніякі ріки крові тут не лилися, страт було не більше п’яти на рік. Колони – то ворота у місто. А те, що звідси ходили й ходять чорні гондоли – правда. Але вони не траурні, бо траурними кольорами тут є сірий і синій.
Але почнемо з початку. Венеція народилася на воді як місто втікачів. У V столітті сюди ховалися від набігів варварів. Тікали як знать, так і їхні слуги, за браком усіх атрибутів розкошів жили мало не як рідні. На початках годувалися тим, що випарювали морську сіль. Було сутужно, зате жодні набіги не грозили. Потроху розжилися і стали доволі впливовими.
Якщо говорити про владу, то ця система у венеційців була дуже заплутана, але й демократична, запевнила гід. Найвищим органом була Велика рада. Туди входили всі чоловіки із сімей аристократів. Максимально – 2,5 тис. чоловіків. Далі за доволі складною процедурою рада обирала дожа. Посада була довічною, але з купою обмежень: він не мав права на власний бізнес, його листування й зустрічі ретельно контролювалися, не міг приймати самостійні рішення, а лиш щось пропонувати. Навіть на палаці дожів його постать зображена на колінах перед левом святого Марка, символом Венеції. Ще у них був Сенат, куди входило 120 людей, їх обирали терміном на один рік. А ще були Рада сорока і Рада десяти. Ну, все складно…
От усі ці органи й засідали у палаці дожів. Там же був суд. До речі, саме звідси свого часу втік легендарний Казанова. Камери для аристократів – якраз у східному крилі. За що посадили Казанову, так і не зрозуміло, розказувала гід, бо ж алхімія та магія в ті часи не були великим злочином. А утік він ще загадковіше. За версією Казанови, охоронець забув зачинити двері камери, от він і пробрався у палац, а звідти на дах і – воля! Хоча історія могла бути прозаїчнішою. В архівах збереглося чимало доносів, написаних Джакомо, ймовірно, він просто пішов на угоду з владою.
До палацу примикає Собор святого Марка. Роздивлятися його можна годинами, бо ж венеційці прикрашали церкву всім, що лиш могли привезти з військових операцій. Найбільш монументальною тут є квадрига Святого Марка, колись вона прикрашала іподром Константинополя, до Венеції її вивезли після IV Хрестового походу, в 1204 році. Ці коні символізують нескореність венеційців – коли вони запропонували мир Генуї, тамтешній адмірал заявив, що миру не буде, поки він не запряже коней святого Марка. А забрав коней із Венеції Наполеон – у Парижі вони вінчали Тріумфальну арку, на своє місце повернулися у 1815-му. Зараз оригінали всередині, а на фасаді стоять копії.
Звісно, не можна забути і про дзвіницю церкви – кампанілу. Вона славна тим, що Галілей у 1609 році облаштував тут свій перший телескоп. А ще у 1902 році дзвіниця повністю обвалилася. Уявіть, при обвалі споруди у 98 метрів не постраждала жодна людина! Відновили її з девізом «як була і де була», а відкрили вже у 1912 році.
Зітхання та обман
Далі рушаємо «губитися». Саме загубитися у Венеції зобов’язаний кожен порядний турист. За місцевою приказкою, знайти будинок за номером можуть хіба його власник і поштар. Спочатку славнозвісний міст зітхань – він з’єднує палац дожів, де був суд, і тутешню тюрму. За легендою, свою назву він отримав від зітхань в’язнів. Насправді, каже наш гід, таку назву міст отримав аж у ХІХ столітті з легкої руки лорда Байрона – на 200 років пізніше.
Заглиблюємося у вузесенькі вулички. У намаганнях і сфотографуватися, і послухати, доходимо до дому Отелло. Ну, принаймні, одного з трьох, які є в місті. Тут колись справді жив багатий венеціанець, який мав трохи мавританської крові та страшно ревнував дружину. Та в них все закінчилося не так плачевно. Сім’я дружини подала до суду, отримала розлучення і відсудила купу грошей. Але легенда мусить жити.
Далі церква Сан Джованні та обманутий венеційцями Бартоломео Коллеоні. Точніше його статуя. Коллеоні останні 20 років життя керував армією Венеції. Грошей мав чимало, заповів їх місту – з умовою, що йому поставлять статую на площі Сан-Марко, що в місті було не прийнято. Венеційці погодилися. Але поставили статую біля лікарні Сан-Марко, а площу поруч назвали так само. Тепер дві площі мають одну назву.
Далі трохи про сучасність. Насправді у Венеції зовсім не було очікуваного запаху, про який часто говорять. Гід пояснила, що цивілізація дійшла й до їхньої каналізації. До слова, до охорони пам’яток тут дуже високі вимоги. Якщо ти власник будинку, то мусиш утримувати його в належному стані, ремонтувати з купою погоджень від архітекторів і тільки автентичними матеріалами. Тож будинки тут скуповують світові зірки і великі бізнесмени, бо це дуже дороге задоволення. Старих венеційських родин тут практично не лишилося – зітхає на завершення гід.
Що треба зробити:
Бути у Венеції і не покататися на гондолі – це злочин. Хоча він може зекономити вам 30 євро. В таку гондолу сідають шість людей, поїздка триває з півгодини. 120 євро коштує романтична прогулянка удвох, гондольєр навіть вам співатиме.
Купити муранське скло. Ціна на автентичні вироби кусається, але сережки за 10-15 євро з малюсінькими камінчиками знайти можна.
Привезти венеціанську маску. Ціна оригіналу – мінімум 35 євро. А китайські й за 5-10 можна знайти.
Годувати голубів на Сан-Марко. Міська влада намагається відучити цих птахів «прикрашати» площу, тож туристам за це світить штраф – 100 євро.
Сідати за столики літників на Сан-Марко. За простеньку каву тут світить рахунок у 25 євро, то й не дивно, музичний супровід тут з опер і філармоній.
Ходити парами. Вулиці страшенно вузькі, а місцеві дуже не люблять, коли їм перегороджують дорогу туристи, навіть бурчать.
Comments are closed.