Більшість християнських церков дотримуються григоріанського календаря, так званого нового стилю в літочисленні. Але греко-католики та православні дотримуються юліанського. А якщо святкувати Великдень двічі? Адже саме так іноді роблять українці за кордоном, зокрема у США.
Колишня мешканка Городенки Віра Бабчук уже п’ять років живе в американському місті Клівленд. Каже, завжди дуже чекає наших свят, бо в ті дні відчуває себе, ніби вдома. Є нагода поспілкуватися зі співвітчизниками, покуштувати українського, відчути дух Батьківщини.
По приїзді до Америки пані Віра разом зі своїм чоловіком Мироном Панкевичем десь зо два роки ходили до церкви і пробували жити, як і в Україні. Тобто, дотримувалися святкувань за старим стилем. Так роблять багато українців за кордоном.
«Але це відчутно стає чимось незрозумілим для інших, — розповідає Віра Бабчук. — Коли вся країна вже відсвяткувала, настали робочі дні, нас, українців, тут не розуміють. Особливо ця різниця є у святкуванні Різдва, коли сусіди-американці переживають різдвяну радість, а ми маємо сидіти й чекати свого свята. А коли американські сусіди вже й забули за Різдво та повним ходом включилися в ділове життя, то ми засвічуємо свою ялинку… Це виглядає трохи дико — жити в іншій країні за своїми принципами. Тому наша сім’я долучилася до святкування з усією Америкою».
Цього року всі греко-католицькі церкви США святкували Великдень 27 березня. Таким було розпорядження глави УГКЦ.
Український дух Великодня тут відчувається добре, бо все ж наші співвітчизники дотримуються своїх традицій. Богослужіння відправляється так, як і в Україні. Тільки у службі Божій проповідь, Євангеліє і план на тиждень священики виголошують двома мовами: спершу українською, потім англійською. Усі зустрічаються в храмі, святкують теж разом, у церковних залах. Приносять свої святошні наїдки-напитки, влаштовують концерти.
Пані Віра каже, що у великодні дні вони ще кличуть до себе тих, хто з якоїсь причини самотній. Збираються у когось вдома, щоб разом посвяткувати і поспівати великодніх пісень. На столах — стандартні наші страви: паска, яйце з хроном, цвіклі, холодець тощо.
Багато з наших печуть паски самі. Хто не має часу, то можна й купити при церкві. Є господині, які напікають багато пасок і продають, а гроші передають на церковні потреби. На Провідну неділю завжди є «Парафіяльне свячене». Усі прихожани сходяться у великому «Астродомі», такому великому залі, де гарно накривають столи святковими українськими стравами. На такий захід з’їжджаються цілими родинами.
«Це ті дні, коли ми всі разом, коли нас багато, — каже пані Віра. — Хоч, якщо згадати, що у Клівленді є шістдесят тисяч українців, то це мізер, що приходить до церкви. Наші люди вміють пристосуватись і, на превеликий жаль, іноді таки цураються українського».
У Клівленді українських церков багато. Усі конфесії дружать — греко-католики, православні, баптисти тощо. Особливе поєднання сталося після подій на Майдані. Відтоді американські українці приходять підтримати один одного на різні заходи, які проводять церкви. Особливий час — літо, коли кожна церква робить фестивалі. Там продаються українські страви: вареники, картопляники, голубці, ковбаса, солодощі, які випікають самі господині. Є й ринок, де продають українські речі.
Це час зустрічей для українських родин. Тоді з’їжджаються з цілої Америки. Веселий час для людей, а заодно і церкву підтримують. Адже з продажів збирається доволі багато грошей, які парафіяни потім витрачають на утримання храмів.
Парафіяни у США — це люди, які приписані до конкретної церкви, мають членську річну оплату на храм і слово голосу в розпорядженнях по церковних справах. Священик виконує їхні побажання — на відміну від простих прихожан, які не приписані до парафії, а просто відвідують Богослужіння і не мають зобов’язань перед церквою.
На свята українці у США одягаються у вишиванки. Навіть ті, хто майже не носив їх удома, тут роблять це з радістю. Усе ж, напевно, на відстані краще відчуваєш те, що тобі є рідним і ближче до серця!
Comments are closed.