Франківська співачка та блогерка Ірина Вихованець, відома нам як Фіїнка, потрапила у лонглист Національного відбору на Євробачення. З чим і чому вона йде на конкурс, про гуцульську містику та творчість під час війни – розпитував Репортер.
Іро, як так вийшло, що ви подалися на Євробачення?
Та я сама в шоці, якщо чесно. Я не писала спеціальну пісню для Євробачення, то є не так. Вона в мене вже була готова і я шось так послухала і думаю, а чо вона не на Євробачення, така файна. Навіть ще не так. Я думала «Гуцулія рулит» подати. Заходжу на сайт, а то послідний день і до закінчення – дві години. Я думаю, ну це точно моя історія.
Дивлюся, пише, що приймаються лише ті пісні, які ніде не звучали раніше, ніхто їх не чув, навіть миш у хаті. О, я таку маю, то тоже така люкс піснє. Всьо, я ту пісню давай кидати. Знаєте, щось та пісня з самого почєтку була благословенна.
Кажете, пісня благословенна з самого початку, чому?
Я написала цю пісню за два дні до війни. Знаєте, я з тих людей, які вже зібрали тривожний чемодан і ждали на війну. Як я кажу, то не панікьори, а люди з критичним мисленням. Спочатку з мене всі сміялися, але як в мене було 10 каністр бензину, то всі казали, Ірочка, яка ти молодець. Тепер у мене в хаті стоїть запас на випадок ядерної війни. Господи прости, але це правда.
І тоді мені так кипіло все всередині, щось мене спонукало написати пісню про наших хлопців, які вони в нас молодці. Зазвичай, не пам’ятаю, як я пісні пишу, а цю прямо пам’ятаю – той день, той стан, якийсь такий натхненний, якийсь такий файний. Я зараз не можу нічо про неї розказувати, бо такі умови Євробачення. Але та пісня мені весь час окутана якоюсь містикою, може, що то тема така гуцульська. Дотепер такого не було в мене з піснями. Я вам говорю, щось в цій пісні є, щось вона має нам принести. Гуцулам – то точно.
А як так сталося, що ви ніде її до цього не засвітили?
А видите, я вам кажу, що та пісня з самого почєтку була благословенна. Я вже хтіла десь щось показати, але щось мене вело. Бо я зазвичай куски викладаю, показую, що от таке буде. А тут – не знаю, як так.
Як відреагували, коли побачили той лонглист?
Я не бачила, мені подзвонили зранє. Малий щось бігає по хаті, штани шукає, такий собі день простий. Дзвонять, кажуть, ми вас вітаємо – ви у тридцятці. І тішить то, що там круті артисти, це не якесь свято гарбуза і ти пройшов.
Цього року голосування за журі відбувалося в «Дії», ви голосували?
Певно, що голосувала. Я думаю, що то можна багато тикати, якщо чесно. Бо хотіла за Тополю і за Dzidzio. Та й вийшло так, що тикнула лише за Dzidzio, а за Тополю не получилося. Я дуже хотіла, щоб Тополя був, і от він пройшов. Файно, тішуся.
Від початку війни у вас вийшло дві такі контрастні пісні – «Зірочки» і «Бий москаля». Звідки вони виросли?
Як війна си зачєла, я взагалі не хотіла нічо писати. В мене був такий ступор, думаю, то багато в кого такий був. А потім ми побачили ті фото з Бучі. Я певна, що люба людина, яка має хоч щось трошки до мистецтва, мала щось сказати.
От «Зірочки» я не пам’ятаю, як я написала, лиш пам’ятаю, що мені приснилося, би цимбали там грали. Подзвонила до хлопців з Zapal і ми в онлайні зробили цю пісню. А «Бий москаля» – то вже пройшло стільки етапів – від страху до злості й ненависті. Той такий стан – гей-гей погнали, лупашим. Якщо чесно, треба було її написати ще в 19 році, як Фіїнка появилася. Я б нічо навіть не змінила в тому тексті донині.
Є ще щось нове, про що ми не знаємо?
Тепер ми були в Києві, з цими Євробаченнями, я місто не впізнала, я була в шоці. Ми якраз попали на ці жорсткі тривоги. В поїзді стояли 3 години. Приїхали й бачили, що Київ спокійний, ніби принишк. Люди якісь тихі, таке враження, що в будь-який момент готові бігти.
Єдине з цього всього, що мене потішило, Київ настільки українізувався, що я вперше за час свого маленького життє відчула себе там вдома. Я приїхала, зі мною всі говорять по-українськи, до мене всі, як до рідної. От їдемо ми попри ті будівлі в центрі, де якраз жінка вагітна загинула, і то не може нормально людина на то си дивити, водій нас везе, розказує. І це тільки Київ, я не бачила інших міст. І для мене, як для франківчанки, людини з міста, де нічо такого не сталося, то була жесть. І я написала пісню, що я могла інакше зробити? Думаю, вона скоро вийде.
Що вас зараз тримає в тонусі?
Саме життя. Життя заради життя. Воно кльове, дивіться, яке воно прикольне. На такому контрасті ще більше видно, яке воно прекрасне. Люди прекрасні, місто прекрасне, я люблю свій Франківськ страшенно. Я коли виходжу, то я си набуваю тут. Просто йду вулицею і люблю. Просто люблю жити.
Авторка: Євгенія Ступ’як
