Цього тижня у світі відзначають День боротьби з расизмом та фашизмом. Ми поговорили з відомими франківціями про неприйняття інакшості, та що з чим робити.
Євгенія Бардяк, керівниця громадської організації «Молода Просвіта Прикарпаття»:
Якось раніше, ще до війни, я випадково побачила в інтернеті акцію в московському метро під назвою «Білий вагон». Коли група агресивно налаштованих білошкірих молодиків заходить у будь-який вагон метро, обирає пасажирів іншої раси чи етносу і починає їх лупцювати. Випадкова людина, чийсь син, батько, брат, який так само, як і будь-хто, їде у своїх буденних справах, думає про якісь абсолютно побутові речі, але через зовнішню інакшість ризикує бути покаліченим та навіть убитим. У Росії дуже активно і давно культивуються різні неонацистські рухи. Їхня ідеологія проста – позиціонування себе як домінуючої раси. Ми зараз бачимо, що сусідня держава не цурається схожих методів для ведення геополітичних справ: підступно нападає і змушує підкоритися.
Дедалі частіше в Україні з’являються схожі випадки радикалізації суспільства. Найбільш прикро, що таке явище розвивається і на Прикарпатті. Чоловічі марші з гучними гаслами і вогнями, нічні групові напади – все це швидше залякує, ніж мотивує простого мешканця. Опісля – телекартинки і фото показують нас міжнародній спільноті з неоднозначного боку. Ті, кому вигідно, мають чудову можливість додати під них будь-який контекст. Пригадую, як під час Майдану дуже активно створювалися різноманітні проактивні рухи, організації, зокрема в Івано-Франківську. І найбільш популярні, як потім виявилося, фінансувалися з кишені проросійських діячів. Країна, котра намагається бути «Третім Римом», не зупиниться тільки на воєнній агресії. Її прибічники активно працюють і всередині України. Час бути дуже розважливим і свідомим у тому, що і як ми робимо.
Я впевнена, багато хто приєднується до праворадикальних рухів з істинно патріотичних міркувань. Але патріотизм особисто для мене – це не заучені фрази чи пригноблення іншого. В першу чергу патріот – той, хто щоденними зусиллями піднімає економіку свого регіону, країни, розвиває культуру, освіту, медицину, вміє контролювати владу, згідно з законом, не дає хабарів, впливає на політику країни через мирні заходи. Наша організація активно впроваджує громадянську освіту для того, аби поширювати усі ці знання серед інших. І прикро, коли представники державних структур, місцевого самоврядування, просвітницькі об’єднання через свої дії чи висловлювання, навпаки, сприяють розвитку расизму, неонацизму та дискримінації.
Тарас Прохасько, письменник:
Расизм – це одна з форм ксенофобських ідей. Ксенофобія – це нелюбов до чужих. А нелюбов будується на страху.
Расизм це ідеологія, яка пояснює страх людей до людей іншої раси. Це дуже нормальне і природне для людини явище. Треба усвідомлювати, що це природні захисні реакції. Людина, усвідомлюючи себе, вважає, що вона або те, що їй подано в близькому для неї контексті, є нормою. Це уявлення про норму формує, з одного боку, ідентифікацію людини, з іншого – викликає недовіру, ляк, інші захисні реакції.
Проблема є в тому, що з нею, як і з багатьма іншими природними речима, треба працювати. І треба працювати у сфері свідомого. Бо страх і неприйняття – явища несвідомі. Тобто треба вчитися не боятися і приймати іншого у всіх виявах.
Є расизм природний, а є ідеологічний. Останній і є небезпекою. Замість того, щоб пояснити, що інша людина не є ні страшною, ні небезпечною, ні гіршою, він підшуковує раціоналізацію. Знаходить «раціональні» пояснення: так, дійсно, ці були кращі, ці гірші, ці менш культурні, ті більш культурні; не можна їм, іншим, давати розвиватися, бо вони захоплять весь світ.
Я розумію природний інстинктивний расизм, коли хтось не може порівняти себе з людиною іншої раси, бо щоб це прийняти, потрібна проробити роботу. Натомість ідеологічний расизм – коли нелюбов починає знаходити пояснення і об’єднувати людей у страхові.
Праця над інстинктивним расизмом називається культурою і вихованням. Один із найбільших расистських моментів в історії людства – не визнання існування душі у жінки. Багато століть теоретично доводили, що жінка немає повноцінної душі. Після довгої роботи й розвитку відбулося прийняття того, що всі інші є також такими самими Божими сотворіннями і варті поваги та прийняття.
Расизм – це ідеологічно раціоналізований страх неподібного до себе. Завдання культури – пояснити межі норми, пояснити, що подібний на мене не є єдинонормальним. Це лише одна з форм нормальності. Так, культура над цим працює. Є зміни у кращу сторону. Але треба дуже вважати. Не можна думати, що культура може повністю викорінити підсвідомі речі. Вона може їх тільки стримувати.
Світлана Ославська, журналістка:
Спершу думала визначати расизм як будь-яку нетерпимість до людини за ознакою її приналежності до іншої раси. Та потім згадала, що існує явище позитивної дискримінації. Тому, напевно, расизмом треба вважати інакше ставлення до людей за ознакою їхньої раси. Мова і про зневажливе ставлення, яке може доходити до насилля, і про позитивне виокремлення, надання привілей.
Не можу пригадати, щоб я була свідком дискримінації за расовою ознакою в публічному просторі, скажімо, в місті. Але можу згадати багато випадків, коли була свідком розмов, в яких до людей іншої раси ставилися зневажливо. У таких випадках, звісно, вступала в суперечку, якщо це було доречно. Хоча часто це недоречно і навіть небезпечно. Наприклад, якщо в іншій країні тебе підвозить водій, то навряд ти почнеш з ним суперечку про його погляди. Це немудро.
Думаю, що це явище, на жаль, не можна побороти повністю. Але з ним можна працювати. Освіта і бажання бачити світ, інших людей, спілкуватися з ними – це шляхи, якими можна боротися з расизмом.
Також важливо і корисно усвідомлювати власний расизм. Бо ми часто не є свідомими того, що можемо бути расистами.
Comments are closed.