Минулого тижня на Івано-Франківщині пройшли презентації збірки із серії «Схід-Захід», що відповідно об’єднує авторів із заходу та сходу України. У цій книжці під однією обкладинкою поєднано «Тибет» іванофранківця Володимира Єшкілєва та «Бубна-козир» харків’янина Ігоря Бондаря-Терещенка, якого в українському літпроцесі більше знають як літературного критика ІБТ.
«Тибет» — збірка новел Володимира Єшкілєва, написаних автором у різні роки. Центральне місце у книжці займає повість «П’ять тіл богині», що саме зараз уперше вийшла друком у повному варіанті. «Бубна-козир» — це поетичний доробок ІБТ, до збірки увійшли твори, які він написав у 2009-2014 роках. Після Франківська та Коломиї письменники вирушили на презентацію до Львова. Але перед тим їх ще трохи допитав «Репортер».
— Ігоре, розкажіть про сусідство під однією обкладинкою з Володимиром Єшкілєвим. Це був ваш вибір?
— Потенційними співавторами книжки, окрім Єшкілєва, я бачив також двох Юріїв — Андруховича або Іздрика — і Василя Махна. Але в цих авторів свіжих текстів з вільними правами не було. Я запропонував Єшкілєва, адже ми з ним віддавна співпрацюємо як творчо, так і по життю. Він якраз мав книгу подорожей і спостережень «Тибет».
— То як у книжці «Тибет»-«Бубна-козир» поєднані ваші вірші і проза Єшкілєва?
— Мені самому цікаво співставити Єшкілєва та ІБТ. Ми від самого початку працювали з краєзнавчим дискурсом, ландшафтом, краєвою метафізикою. Ми — літературні краєзнавці, тому не беремо сюжети з життя, з бару чи побуту. Підґрунтям наших творів, як правило, є історико-культурний ландшафт. Тому я радий, що обрав найяскравішого представника, одного із засновників Станіславського феномену.
Я жодним чином не називаю це дорожніми нотатками чи подорожніми роздумами. Це все ж мандрівна проза. Для мене, як для критика й літературознавця, поезія — річ інтимна. На відміну від стрибучих Єшкілєва чи Андруховича, мій опис сталий. Один із розділів називається «Домова книга» — похід на засніжений балкон може бути цілою експедицією. А в плані глобальних подорожей до Америки інколи буває ближче, ніж до вокзалу.
— У книжці є мовні експерименти?
— Я завжди намагався користуватися традиційним українським правописом — скрипниківкою. Вона з’явилась у Харкові — колишній столиці нашої держави й мовознавства «скрипниківка» — правопис Миколи Скрипника 1929 року. І таке вживання питомої традиційної мови вже вважається мовним експериментом. Присутній також експеримент з формою.
— Пересічний читач такі експерименти зрозуміє?
— Думаю, так. Більше того, я люблю працювати з римою, звик працювати зі словом. Сучасники зараз взагалі не римують. Всюди лунає проза в поезії — білий вірш, верлібр. Як на мене, це не принципова позиція, а звичайне небажання працювати з матеріалом, прикриваючись швидкоплинністю життя. «Я не встигаю описувати події, тому я не римую, не граюся з римою, а описую події. Краще написати прозу…». Але ж і над прозою треба працювати?! А виходить — ні риба, ні м’ясо…
— Володимире, а вам як сусідство з ІБТ?
— По-перше, приємно, що моїм сусідом по книжці є, як і я, нонконформіст — людина, яка постійно підриває культурницькі бомби. По друге, хоча в мене проза, а в Ігоря поезія, вони все одно перегукуються, перш за все, усталеним критичним поглядом на життя. Є критичність молодих, а є критичність людей, яким за 50. Молоді критикують світ за принципом, що батьки залишили їм поганий спадок. А критицизм старшого покоління полягає в тому, що в 50 років ти вже розумієш, що цей світ змінити практично неможливо, але критикувати — треба.
— Цю книжку видали на гроші, зібрані спільнокоштом на платформі «Big idea»?
Єшкілєв: Професор Сергій Адамович очолює проект, і це була його ідея збирати гроші спільнокоштом. Це відразу зняло багато запитань. Бо щойно виходить книжка, у наших людей зазвичай одразу виникає питання — хто дав гроші?! Місцеві графомани не можуть собі уявити як, наприклад, «Фоліо» видає книжки за гроші видавництва. Адже вони звикли самі платити за друк.
ІБТ: Це один бік справи. Ще вони дивуються, чому в Харкові видають галицького письменника. Мовляв, якщо він франківський, то нехай видається в «Лілеї НВ». Перехресне опилення культур, яким займаємося ми з Єшкілєвим, вони не схвалюють: письменник, на їхню думку, має бути прив’язаний до свого регіону, служити місцевим, містечковим інтересам. Та оскільки видавці — не письменники, не літератори і не філологи, вони самі знають, що їм краще видати.
Єшкілєв: У цій серії видавець Василь Іваночко вирішив вийти за межі регіону й запросив східних авторів. Анонсовано, що буде не менше 10 книг у серії. Проект розвиватиметься, і це правильно. Такі проекти як «Схід-Захід» — це комунікація, пізнання один одного. Ми дізнаємося не тільки про тексти, а й про письменників. Так росте культурна мережа.
