Щасливий час Софії Андрухович або Три романи в одному

У новому романі письменниця розмірковує про особисту й національну ідентичність, яку не можна втратити, про те, як стирається пам’ять і що може її повернути. Тому наша розмова не про страхи і творчі переживання, а лишень про створений п’ять років тому “щасливий” роман — “Фелікс Австрія”, про який писали, що кожне його речення — як “шматок запашного галицького пляцка”… Він досі збирає читачів, а зовсім скоро збере ще й театроманів до свого кола. А вже наступного, 2020-го року роман буде екранізований під назвою “Віддана”, тому до поціновувачів цього сюжету долучаться кіномани.

— Софіє, ваш роман “Фелікс Австрія”, виданий у 2014-му, став бестселером. І не тільки галицьким, як спершу його назвали. Бо вже перевиданий удруге, книжку переклали кількома мовами, а торік він вийшов у Франції. Невдовзі ж театрали очікують на театральну постановку. Розкажіть про вашу зустріч із режисером Жулем Одрі, якому ви довірили ставити “Фелікса…” в театрі свого рідного міста.

— Мене від самого початку надихнула перспектива театральної постановки в Івано-Франківську, здійснена французьким режисером. Крім того, що це несподівано й приємно, відкривається так багато можливостей і багатообіцяючих моментів. По-перше, я дуже зацікавлена тим, що постановку реалізовуватимуть саме франківські актори. Сюжет роману “Фелікс Австрія” розвивається в місті, в якому вони живуть і працюють, яке вони добре знають і відчувають, — і тому вже йдеться не про розповідь письменниці про це місто, а про їхню власну розповідь, їхню власну інтерпретацію. Роман стає всього лише приводом до того, щоб кожен із акторів показав глядачам власний Станіславів, розповів його історію, зобразив мешканців. Хоча, звісно, локальний контекст — лише один із багатьох, і не найважливіший. Історія одного міста приводить нас до історій різних міст. Історія одного мешканця приводить до універсальної історії мешканців, жінок, чоловіків, людей.

Ось чому такою інтригуючою є участь Жуля Одрі: театрального режисера з життєвим і культурним досвідом, відмінним від нашого. Пан Одрі має все необхідне для того, щоб його експеримент, пов’язаний зі співпрацею з Івано-Франківським національним академічним драматичним театром, виявився цікавим і свіжим: він має необхідну дистанцію, оскільки походить з іншого контексту, але водночас — здався мені дуже емпатійним і зацікавленим як Україною загалом, так і Івано-Франківськом зокрема. Тобто зацікавленим особливостями, тонкощами, нюансами світогляду, культури, історії.

— Чи мали ви якісь особливі побажання, адже робити кіно, як на мене, простіше, ніж театральну постановку? Хоча б тому, що театр — щоразу інший…

— Хоч сама я не займаюся ні першим, ні другим, однак, як людині, котра займається чимось третім, мені не здається, що “робити кіно простіше, ніж театральну постановку”. Це різні види мистецтва, кожен із них має свої особливості й власну специфіку. І театр, і кіно функціонують здебільшого на візуальному рівні, на рівні події й дії, — і це їх об’єднує. Деякі з інструментів, якими вони послуговуються, — спільні. Однак кожен із цих видів володіє широким діапазоном своїх власних інструментів і методів, прийомів, і я б сказала, що, діючи на схожі центри сприйняття глядача, кожен із названих видів мистецтва діє по-різному, на різній глибині, у різних діапазонах.

Одна з особливостей театру, як на мене, в тому, що він активно залучає в дійство глядача. Глядач перебуває поруч, майже всередині дії. Умовність театральної постановки водночас дає набагато більше відчуття присутності, причетності, ніж у випадку кіно. Театральна постановка завжди неповторна, це завжди унікальний акт. Хоч і у випадку кіно, і у випадку театру (і всіх інших випадках також) ідеться насамперед про відкритість людини, про її готовність переживати дійство, про її доступ до власних почуттів, схильність до рефлексії.

Вісім прем’єр. Чим дивуватиме Франківський драмтеатр у новому сезоні

Суть у тому, що мені здається надзвичайно цінною одночасна інтерпретація певної теми, здійснена в різних видах мистецтва. Це дає відразу різні точки зору, різні зрізи сенсів. Глядачі отримують нагоду насолоджуватись історією на більш поверховому й пасивнішому рівнях, і на рівнях глибших, шорсткіших, більш дискомфортних, складніших. Глядачі можуть просто сприймати картинку, милуватися кольорами і звуком, поринути у світ вигадки і розслабитись, а можуть пережити пригоду, можливо навіть — певну трансформацію.

Розмовляючи з паном Одрі, я не мала особливих побажань. Для мене найцінніше — його зацікавлення матеріалом, його любов до власної роботи, його імпульси, ідеї й погляди, його експерименти. Те, що робить театральний режисер Жуль Одрі, — це його справа, і я до цього не маю стосунку. Мене захопили візії пана Одрі, його розмірковування на теми ілюзії, його ідеї, пов’язані з двійництвом, з віддзеркаленням, його фантазії про сценографію, яка мусить стати частиною ідеї, допомагати відкривати сенси. Я з нетерпінням чекаю продовження і результату.

— А тепер поговорімо про фільм. З якими емоціями ви очікуєте виходу стрічки? Він буде таким же захопливим, як і роман? Як гадаєте?

— Я не дуже уявляю, яким буде фільм “Віддана”, знятий на основі мого роману “Фелікс Австрія”. Я дуже поважаю і захоплююсь людьми, які його створюють, працюють над ним, — мені випала нагода зазирнути одним оком за лаштунки світу, про який доти я не мала жодного уявлення, я побачила масштаби цієї діяльності, була вражена скоординованістю, чіткістю, сотнями відгалужень, які слід було тримати під контролем, про які слід було дбати. Водночас я бачила натхнення головної режисерки Христини Сиволап, її розуміння персонажів і самої історії. Також мене вразила заглибленість у власну діяльність художниці з костюмів Лесі Патоки, її ентузіазм, увага до дрібниць, до автентичних деталей. Мене зворушило ставлення акторів до ролей, які вони виконували. До речі, цікаво, що головну чоловічу роль грає актор уже згаданого нами Івано-Франківського драматичного театру Роман Луцький.

Впродовж усього часу творення фільму я спілкувалась із продюсеркою проєкту Надією Зайончковською. Ідея фільму належить їй. До його реалізації Надія доклала стільки зусиль, що їх вистачило б, напевно, на десятьох. Я не знаю, яким виявиться фільм. Чекаю його затамувавши подих. Але вже на цей момент я дуже вдячна за отриманий досвід.

Єдине, що можу сказати напевно, — фільм буде не таким, як роман. З тих самих причин, про які я говорила раніше, коли йшлося про відмінності театру й кінематографу.

Література і кіно не можуть давати однакового ефекту. Досвід перегляду фільму буде іншим, ніж досвід читання роману. Щось виявиться неторкнутим, щось буде згладженим, щось — спрощеним. Переглянувши кілька коротких роликів, я вже можу сказати, що світ фільму “Віддана” — набагато довершеніший і чистіший, яскравіший і солодший, в естетичному плані, ніж світ роману. Атмосфера роману — брудніша, каламутніша, більш шершава.

Завершилися зйомки фільму за романом Софії Андрухович “Фелікс Австрія” (ФОТО)

— Чому творці фільму не знімали жодної сцени в Івано-Франківську?

— Це сумна тема. Мені відомо, як багато зусиль витратила команда фільму “Віддана”, щоб бодай частину сцен зняти в Івано-Франківську. Вони приїздили у спеціальні експедиції, неодноразово влаштовували пошуки, консультувались із місцевими знавцями, — але їхній порив зазнав поразки. Івано-Франківськ надзвичайно спотворений упродовж останніх років, і ці процеси не тільки не припиняються, вони набирають розмаху.

З одного боку, причина цього — мізерні знання самих жителів про будинки, в яких вони живуть, вулиці, якими ходять. Люди не завжди усвідомлюють цінність старої архітектури, не пов’язують власний стан свідомості, відчуття себе самих і рівня свого життя — з нехтуванням речами, що розповідають їхню власну історію чи історію місця, яке вони займають. Це ілюструє неповагу як до того, що відбувалося раніше, до пережитого і створеного людьми, котрі жили до нас, так і до себе самих, до своїх рідних, до людей, із якими ми ділимо простір. З іншого боку — і цей вплив набагато відчутніший через доступ до можливостей — вигляд міста змінюється за підтримки і схвалення міської влади.

Центральну, стару частину міста забудовують багатоповерхівками, які не тільки нищать ландшафт і архітектурну цілісність, а й стають причиною руйнування та знесення давніх будинків. Виявилося, що в Івано-Франківську немає жодної точки, де можна було б встановити відеокамеру і зняти бодай один план: всюди до об’єктива потрапляють білборди, металопластикові вікна, вивіски, багатоповерхівки тощо. Але біда не в тому, що не можна зняти фільм в автентичних декораціях. А в тому, що неусвідомлено нищаться цінності, стирається пам’ять.

— Чи навідуєтеся ви до рідного Франика, яке, за одним із рейтингів, є найкомфортнішим містом для життя? В нашій країні, звісно. Чи поділяєте ви таку думку?

— Навідуюсь, але, на жаль, надто рідко. Я люблю Івано-Франківськ. Він невеликий, компактний, затишний і зручний. У ньому є все, що потрібно людині для комфортного життя. Я люблю його неспішний темп. Водночас — тішать численні громадські активісти, які докладають безліч ефективних зусиль до збагачення можливостей мешканців. Тішать їхня злагоджена діяльність, вигадливість. Моя донька набагато більше часу проводить в Івано-Франківську і дуже сумує за містом, коли доводиться повертатися до Києва. Вона мріє колись там жити. Я, напевно, теж не відмовилася б.

— Чим сьогодні наповнене життя успішної письменниці? Знаю, що ви практикували йогу, захоплювалися колекціонуванням парфумів…

— Кілька останніх років я працювала над новим романом і майже ні на що інше не мала ресурсів та часу. Книжка поглинула мене цілковито. Довелося багато досліджувати, читати літературу, яка допомагала з’ясувати для себе ті чи інші деталі, пов’язані з долями конкретних людей, з особливостями часу, з перебігом історичних подій. Роман я закінчила зовсім недавно. Зараз він перебуває на стадії редагування. Його назва — “Амадока”.

Амадока — це озеро, описане Геродотом в одному з томів його “Історії”. Якщо вірити стародавньому історикові, це озеро було найбільшим на території Європи, — його площа становила понад сто квадратних кілометрів. Воно розміщувалося на сучасній території Поділля і Волині. Зображення озера з’являється на мапах середньовічних картографів, переходить із мапи на мапу, зі століття в століття, аж доки не зникає безслідно. Складається враження, що воно просто випарувалося в одну мить або запало під землю.

Вийшов перший тизер фільму за мотивами роману Софії Андрухович (ВІДЕО)

Озеро Амадока для мене — метафора цілих пластів нашої історії, нашої пам’яті. Безслідне й цілковите знищення єврейського світу Центральної Європи під час Другої світової війни. Масове винищення представників української культури в часи сталінського терору. Неусвідомлена вага тих чи інших подій або постатей для нашої культури, неуважність до зв’язків, які існують між процесами і нашими життями, між життями людей з різних частин України.

Наскрізною ниткою є історія чоловіка, який повернувся з війни на Сході України: зовні спотворений до невпізнанності, не ідентифікований, він повністю втратив пам’ять. Одного дня з’являється жінка, яка називає себе його дружиною, і обіцяє повернути йому спогади. Для цього вона терпляче розповідає йому історії їхнього кохання, їхніх стосунків, історії його родини, подробиці чоловікового дитинства. У розповідях героїня заглиблюється у віддалені часи, проникає в думки давно покійних осіб, щоб повернути дорогому їй чоловікові всі деталі, з яких складається його ідентичність.

“Амадока” поєднує в собі теми, що, здавалося б, роз’єднані безнадійно, у смисловому й часовому планах. Поєднує різні часи і різні території, навіть різні жанри. Можна сказати, що це три романи в одному.