Культура

Режисер Іван Кравчишин: «Ми робили кіно про галичан і для галичан»

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Вже у лютому на широкі екрани вийде фільм «Політ золотої мушки». Його творець Іван Кравчишин називає це кіно наївною комедією. Все дійство відбувається в Галичині – «маленькій самодостатній цивілізації, яка живе у центрі Європи». В основу сценарію лягли оповідання львівського гумориста Богдана Волошина. Сюжет так просто не переповісти, скажемо лиш, що дівчинка на ім’я Микола (це не помилка, саме так її і звуть), яка любить дивитися кіно на небі, тричі розповідає одну й ту саму історію – як в їхньому селі через бика ледь не почалася третя світова. Про фільм, зйомки та реакцію глядачів – у розмові з режисером.

polit_zolotoi_8

– Пане Іване, в такому ширшому плані – про що ваше кіно?

– Маленька дівчинка переказує життєві мудрості свого дідуся. Вона каже, що людське життя – то є політ золотої мушки над вогнем, таке саме красиве і таке саме коротке. І фільм саме про це.

– Яка вона, ваша Галичина?

– У моєму розумінні Галичина – це за Збруч і далі, тобто в ній немає Гуцульщини, Опілля, Лемківщини, Бойківщини. Це все одна територія. Є свої відмінності й тому ми знімали одне дійство в горах у Верховинському районі, а одне – у Львівській області, в Добромилі. Тобто це таке типове галицьке містечко, куди ще не сягнула нога євроремонтів і цивілізаційних добротворень. Ну і, звісно, гірську частину ми знімали в горах, аби показати їхню красу.

polit_zolotoi_4

– Акторський склад?

– Це все Галичина, однозначно. Там немає ні одного гламурного київського представника. Я їздив по театрах Галичини і знайшов там цілі поклади акторів і всяких цікавих особистостей. А потім ми всіх акторів занурили в середовище в Добромилі й Верховині і підігнали їм до компанії звичайних людей.

– Місцеві люди, наскільки вони відповідали образам, прописаним у сценарії?

– Я б узагалі не ділив на міських і селян, це така більшовицька ідеологія. Різниці між людиною, яка живе у місті та яка живе у селі, великої немає. В кожного є дві руки, два ока, один ніс і т. д. І це ми все у головах ділимо.

polit_zolotoi_5

Я вам зараз покажу половину Франківська – що вони є жахливі селюки, і покажу половину Верховини чи Ільців – що вони є більш цивілізовані, ніж люди у Парижі. Усе залежить від того, наскільки людина є щирою, й саме з цієї позиції ми відбирали акторів. А не за те, що він там схожий чи ні. Вони мали бути схожі на самих себе. От, отець Іван Рибарук з Криворівні, він теж грає у фільмі. Ми прийшли до нього просити ризи, аби актора вдягнути. А він каже: а нащо вам актор, я все зіграю. І він настільки філігранно це зробив, що в нас щелепи повідпадали.

– Наївна комедія – це як?

– От як можна назвати живопис Марії Приймаченко наївним живописом? От вам і відповідь. Тобто вони щирі, безпосередні, без перекручувань. Люди в кіно живуть так, як у житті. Коли ми накривали столи для весілля і принес­ли замість горілки воду, вони сказали – слухайте, колеги, ви або несіть горілку, або ми вам зараз будемо писки чистити. І ми принесли горілку. Так, декотрі образи ми трохи домалювали, аби підкреслити настрій. А решту – такі як є.

polit_zolotoi_6

От дзідзьо у нас – звичайний чоловік, який живе біля Верховини, у Ходаку. Побачили і зразу впізнали персонажа, якого ми придумували. А це батько одного з наших постановників. Я підійшов до нього й питаю, а можна попросити твого батька зіграти у нас одну з головних ролей, але роль трохи делікатна – покійника. Він каже – слухайте, завтра буде свято, дзідзьо собі трохи бехне, тоді й підходьте. Я так і зробив, питаю, чи не хоче він артистом стати. А він – та я все життя артист! Роль покійника? Та не проблема, колись треба ж репетирувати?..

– Кіно не попсове, на якого глядача розраховуєте?

– На Галичину в першу чергу. Ми його робили для себе, щоб мати можливість усвідомити, хто ми є. Не стільки сподобатися комусь, а поглянути на себе збоку. Були пробні покази і в Києві, їм теж подобається, це нам лиш плюс. Але в першу чергу ми хотіли показати його Галичині. Вона заслужила, аби не тільки «туристи» про неї знімали, хай вони і високопрофесійні, але, за великим рахунком, це була умовність. А наше кіно не є високопарадним, там і матюкаються, і інколи роблять не такі правильні речі, люди розмовляють так, як воно є насправді. Ми ставили за мету розказати історію про себе і для себе.

polit_zolotoi_7

– З якоюсь стрічкою нашого чи світового кінематографу можна порівняти «Політ»?

– Я не знаю, на кого ми є подібні. Ми старалися просто розказати історію, а вже хтось бачить в тому грузинське, хтось сербське, хтось ще щось. Треба аби людина прийшла й подивилася. А вішати ярлики… На квадратик похоже, в якому показують кіно, от що я вам можу сказати.

– То коли можна буде подивитися?

– У кінотеатрах ми будемо з 25 лютого. Буде у нас ще й другий екран – їздитимемо з району в район і показуватимемо по клубах. Спочатку об’їдемо всю Галичину, бо ми вже почали у Львівській та Тернопільській областях, потім – по всій Україні. Наскільки вдасться це зробити, залежатиме від наших фінансових успіхів. Але наперед загадувати, що буде шалений успіх, я не хочу. Як буде, так і буде.

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні