Вимушене переселення через війну змусило багатьох українців шукати безпечного життя і способів зберегти свою професію та ідентичність у нових місцях. Ярослава Шкурат, майстриня гобеленового ткацтва, розповідає про власний шлях — від виїзду з Чернігівщини до навчання у Франції та Португалії, а згодом повернення в Україну.
Сьогодні вона працює у Vandra Rugs — ткацькому ательє, що переїхало з окупованої Херсонщини до Косова та ділиться власним досвідом того, як творче ремесло допомагає пройти адаптацію, зберегти себе й віднайти опору.
Про навчання за кордоном: експерименти та подолання страху помилок
Після початку повномасштабної війни виїхала з рідної Чернігівщини, де ставало все небезпечніше. Власне, 24 лютого назавжди змінило моє життя, як і мільйонів українців. Спочатку йшлося про безпеку, але з часом з’явилося інше питання — як зберегти професію і внутрішню рівновагу. Я зрозуміла, що для цього мені потрібно рухатися, навчатися, розширювати можливості та переосмислювати вже надбаний досвід.
Коли я навчалася у Львові, у мистецькому середовищі панували старі стандарти. Було відчуття, що все має бути “правильно”, що межі задають форму і зміст. На навчанні у Парижі ці уявлення розсипалися. Я провела там рік, вивчала вишивку для одягу, захистила дипломну колекцію, в якій втілила тему війни та руйнувань в Україні, і стажувалася у майстернях, де виготовляють тканину для Dior і Schiaparelli.
Читайте: З Каховки – на Гуцульщину. Як у Косові вже три роки працює ткацьке ательє “Вандра Рагз” (ВІДЕО)
Мене вразив рівень експериментальності у французьких школах, як шлях до власного стилю, а також фокус на сенсах. Можна було використовувати скло, метал, пластик, бісер, тканину — будь-що, аби висловити ідею. Там я вперше побачила, як підтримка допомагає розкрити потенціал краще за будь-яку критику. Я відчула, що професійне середовище може бути одночасно вимогливим і людяним.
Через рік я поїхала на програму Homo Faber Fellowship у Португалії — ініціативу швейцарської фундації, яка об’єднує молодих майстрів ручної праці. Вона дала мені уявлення, як сучасне ремесло може розвиватися і бути економічно вигідним без втрати автентики. У майстерні, де я працювала, нові ідеї швидко втілювались у реальні проєкти. Моя наставниця могла вигадати щось уранці — і вже наступного дня це реалізовувалося. Ця швидкість рішень вчила не боятися експериментувати, не застрягати у ваганнях.
Повернутись в Україну та поселитися в Косові. Чому?
Після кількох років за кордоном у мене була можливість залишитися. Але з часом я зрозуміла, що навіть найкомфортніше середовище не компенсує відсутності відчуття приналежності. Коли темп життя сповільнився — я зламала ногу й уперше за довгий час мала час подумати над чесним запитанням: що я хочу насправді? Виявилося, що я хочу простору — фізичного і ментального. Місця, де можна створити майстерню, бачити природу за вікном, мати своїх людей поруч. І це було можливо лише вдома, в Україні.
Коли я обирала місто, орієнтувалася на власні потреби: природа, можливість швидко опинитися в горах і водночас повернутися до міського побуту за двадцять хвилин, відчуття безпеки бодай відносної. Так я зупинилася на Косові — останньому містечку перед Карпатами. Тут є спортзал і культурне життя — регулярно бувають вистави, концерти. Важливим було знати, що у місті є ткацька майстерня, де мій фах зрозумілий і затребуваний. Це додає спокою, коли починаєш з нуля.
Правда, адаптація виявилася складнішою, ніж очікувала. Звичне коло змінилося на нові обличчя, інший темп життя, інші умови. Ще поки призвичаююсь до цього. Гори та творчість за три місяці життя в Косові стали моєю опорою — вони в певному, алегоричному розумінні, вчать шукати власний шлях, навіть коли все навколо змінюється.
За місяці життя тут я зрозуміла просту річ: місцевість не «рятує». Ти привозиш з собою свої звички, страхи, очікування. Тому я погодилася з думкою, що переїзд — це експеримент, як і в творчості. Не назавжди, не під стрес «прийняти головне рішення життя», а спроба знайти формат, який працює саме зараз. Такий підхід знімає напругу і дозволяє чесно перевірити, чи узгоджується місце з вашими пріоритетами. Їх варто сформулювати: вам важливий темп великого міста, чи навпаки — тиша; вам потрібні люди поруч чи більше особистого простору; чи ви готові будувати спільноту, чи шукаєте готову. Подумайте також про дуже практичне — наприклад, чи є спортзал, чи є можливість зняти майстерню, як далеко друзі, чи є куди поїхати у вихідні. Коли є ці орієнтири, рішення про переїзд стає не емоційним, а усвідомленим.
Читайте: Воркшопи для всіх. У Франківську дорослих та підлітків навчають сучасного мистецтва
Почати заново у спільноті ткаль: як робота допомагає тримати баланс
У Косові я приєдналася до ательє Vandra Rugs, яке теж релокувалося під час війни з Херсонщини, і відчула спорідненість з ними через це і зрозуміла, що спільна праця може бути опорою, навіть коли все інше нестабільне.
Тут ми створюємо гобелени та килими для замовників з усього світу. Кожен новий дизайн — це виклик: іноді треба вигадувати техніку з нуля, щоб втілити задум. Допомагає системність: усі процеси фіксуються, кожен виріб має власний “паспорт” — з описом матеріалів, техніки, переписки з дизайнером.
Якщо порівнювати з моїм досвідом за кордоном, то творчі підходи тут і там відрізняються насамперед ритмом. В Україні процес повільніший, але в цьому є своя глибина: ми більше думаємо над рішенням, шукаємо оптимальний спосіб виконання. Ці дві культури роботи дуже різні, але обидві вчать важливому — не боятися починати.
Зважаючи на час, у який ми продовжуємо зберігати одне з давніх українських ремесел, можу сказати, що кожна нитка, переплетена на станку, — це частинка нашої історії, нашої сили, нашого опору. Завдяки ткацтву ми, по-своєму, зберігаємо самоідентичності українців і водночас показуємо світу — творчість може та має місце бути.
Навіть у найскладніші дні я знаю: якщо прийду в майстерню, запущу верстат і бачитиму, як із ниток народжується форма, день уже не буде марним. Робота руками заспокоює, маленькі дії повертають відчуття контролю. А поруч є команда — люди, які розуміють, як це починати спочатку.
Читайте: Війна і писанки: як коломиянин Олег Кіращук наближає перемогу в артдивізіоні бригади «Едельвейс»
Comments are closed.