Нещодавно відомий франківський музикант Тарас Житинський повернувся з Донбасу. Їхав туди з гастролями, виступав для військових. Каже, їм то дуже потрібно, бо пісня – велика сила.
Сиділо і вилізло
«О, а це гарна ідея так стати і грати, – говорить Тарас Житинський, коли минаємо якогось вуличного музиканта на франківській стометрівці. – Я на сотці виступав хіба в готелі «Київ» – в ресторані».
Житинський розповідає, що раніше позиціонував себе як рок-музикант. А 13 років тому взяв до рук кобзу, запустив чуба й почав співати фольклор. Каже, це сиділо в нього постійно – від пращурів, від батьків. От, і вилізло, проросло.
«Якби не був музикантом – точно став би істориком, – говорить Тарас Житинський. – А історію я знаю, маю глибокі несистемні знання».
Батьки музиканта воювали в УПА. Батько – на Волині, а мати – на Тернопільщині. Обоє відбували ув’язнення в Караганді. Там познайомились, побралися, народили сина.
«А ще ви говорите з людиною, яка застала живого січового стрільця, – посміхається музикант. – Мій дід пішов добровольцем у 1915 році. Був майстер на всі руки. На виселці спілкувався виключно українською – такий затятий був! Я був ще малий, мав з 10-12 років, коли слухав його оповідки, пісні. Від них нам також лишився великий спадок – 120 стрілецьких пісень, які стали народними».
Нема Тараса…
Навесні цього року Тарас Житинський видав унікальний альбом – «Історія України в піснях XVII-XX століття». Над ним працював десь 12 років на різних студіях України. Каже, туди увійшло 59 військових козацьких пісень. Є ще.
«Коли хлопці записували, то жартували, мовляв, давай підпишемо – Том І, – сміється Житинський. – Ми насправді такий спадок маємо! Наші пісні хоч військові, хоч ліричні – неповторні. Маємо свій унікальний мелос. Ніде у світі подібного нема. Я знаю, бо подорожую».
Також Житинський розказує, що чимало пісень народжується після поїздок в АТО, бо кожна епоха має свої. Нині він сам пише про сьогоднішню війну з Росією, і хлопці після концертів приносять власні пісні. Тиждень тому побував на Донбасі.
«От, був у морпіхів уже вдруге, – розказує Житинський. – Першого разу як був, питаю в залі: «А є серед вас Тараси?». Встає один. О, тезка. Заприятелювали, балакали, мовляв, наступного разу більше поспілкуємося. Приїхав – виглядаю, а Тараса – нема. За дев’ять місяців, що хлопці стояли на передку, неповний батальйон 270 чоловік – 76 поранених, троє досі тяжких в лікарні, десять вбитих і серед них Тарас. 19 років… З Рівного, напівсирота. Вдома мати й четверо братів і сестер. Так тяжко мені було… Це обов’язково виллється у якусь пісню».
Слідами Сірка і Махна
Концерти для хлопців Житинський продумує наперед. Каже, завжди починає зі старої козацької «Ой полечко, поле», а завершує піснею-гімном АТО «Браття українці», бо дуже підходить.
«Ви не уявляєте, наскільки хлопцям це потрібно – просто словами не переказати, – розказує музикант. – Вони такі вдячні, багато розмов потім після концерту. То, що я співаю, – воно справжнє. Це духовні пісні, які мають величезну силу. Мені, от, помагають!».
Від морпіхів Житинський поїхав до наших – батальйону спецпризначення «Івано-Франківськ». Хлопці зараз на ротації у Маріуполі. Розказує, був біля Криму – на блокпості біля Генічеська для хлопців співав.
«За 50 метрів – московський блокпост. Вони мене бачили, а я їх, – каже музикант. – Тоді було спокійно. Навіть сонячно».
Музикант із захватом розповідає про тамтешні місця. Каже, Арабатська стрілка, Сиваш і починається Крим. «Був на тому місці, де Нестор Махно в листопаді 1920 року перейшов, – розказує пан Тарас. – Ще познайомився з місцевим священиком, який розповів, що й Іван Сірко звідси на Крим ходив. Ті очерети… Думав, що мене порозриває».
А той священик, за словами Житинського, поставив три церкви Київського патріархату. Каже, так його там щемлять московські попи, але він тримається, ще й хлопці з ДУКу помагають.
Лише в НАТО!
Ще Житинський розповідає, як дорогою на схід заїхали в Запоріжжя, до місцевих козаків, бо теж люблять його пісні й запрошують.
Там співав для вихованців козацького ліцею. Вчаться і хлопчики, і дівчата. У них акцент в навчанні на математику, фізику, іноземні мови та спорт, зокрема – Спас (гопак).
«Відроджується те все. І дуже хорошими темпами, – говорить Житинський. – У нас зараз епоха війни. Щось помінялося, а щось стало гірше. Але є досягнення. У 2014 році лише добровольці зупинили Московію. Тепер у нас є армія, яка дуже виросла і зараз головна мета має бути – НАТО. Навіть не в ЄС, то не так важливо. Чому? Якщо хтось нападе на одну з 29 країн НАТО – решта заступаються. Тому нам лише туди, бо цей вічний ворог ніколи не заспокоїться. І заради себе, своїх дітей, нарешті, поставити крапку – зупинити це. І ми поставимо».
Про одвічну боротьбу з Московією Житинський співає у козацьких, стрілецьких, повстанських і тепер сучасних атовських піснях. Каже, аналіз – це добре, але головніше зробити висновки.
«Пропаганда сильно працювала, що ми брати, – говорить музикант. – Лише зараз висновки зроблені правильно. А найголовніше – що Україна об’єдналась. Раніше, як ділили – на Правобережну і Лівобережну. Зараз схід став українським, і я це бачу в кожній поїздці. І ми, нарешті, поставимо крапку!».
Comments are closed.