25 березня у франківській галереї “Асортиментна кімната” відкрилася виставка художнього дослідницького проєкту “Затоплення” Нікіти Кадана. За основу дослідження взята “Кривава неділя”. Того дня 12 жовтня 1941 року в місті нацисти вбили від 6 000 до 10 000 євреїв – чоловіків, жінок, дітей. Також є легенда про те, що міське озеро частково чи повністю викопане на місці єврейського цвинтаря. Кадан
На виставці представлені роботи, які Нікіта Кадан малював вугіллям на папері, фотоколаж Юрія Бакая, відеоінсталяція спільного авторства Яреми Малащука та Романа Хімея, Гаррі Краєвця, Назгуль Шукаєвої, Юрія Іздрика та Вадима Худолія. Тарас Прохасько створив для виставки авторський текст, пише Репортер.
Як розповідає співзасновниця “Асортиментної кімнати” й співкураторка виставки Альона Каравай, усе почалося майже три роки тому під час однієї із прогулянок містом. Тоді на міському озері в розмовах виринула легенда про те, що частина єврейського цвинтаря чи весь цвинтар знаходиться під міським озером. Від цього відштовхнулися і почали цю тему досліджувати.
З художньої точки зору ця метафора про пам’ять, яка начебто затоплена, або може й не затоплена – дуже цікава метафора. З нею ми й почали працювати, – говорить Альона Каравай. – Художнє дослідження працює на перетині фактажу й того, як це сприймається у просторі міста, та що про це пам’ятають його мешканці. Художнє дослідження тим і цікаве. У нас є історична довідка, була постійна консультантка, аби відштовхуватися від фактажу та на його основі будувати метафори.
Виставка розмістилась у двох кімнатах галереї.
В першій – багато текстів. Зокрема, частина роботи – це текст історикині Марини Сєдової. Також є спогад Юліуша Фоєрмана, одного з небагатьох, хто вижив під час тієї “Кривавої неділі”, та свіжий текст Тараса Прохаська. Прохасько пише про розмиту історію, стерту єврейську пам’ять, байдужість певної частини мешканців до історії міста. Текст написаний спеціально для виставки.
В цій кімнаті представлена й відеоінсталяція – занурення в міське озеро. Над відео працювали Ярема Малащук, Роман Хімей, Вадим Худолій. Відеоінсталяція супроводжується текстом психоаналітика, художника Гаррі Краєвця, що стосується забуття і переповнення спогадами, від якого ми теж приходимо до забуття. Читає текст Юрій Іздрик.
Також спеціально для відеоінсталяції вокалістка Назгуль Шукаєва записала своїм голосом те, як співає вода.
На єврейському цвинтарі відбувся масовий розстріл станіславських євреїв під час німецької окупації. Існує міська легенда, що частина цього цвинтаря нібито знаходиться під водою. Про це були конспірологічно-розважальні публікації в пресі з трохи містичним відтінком, що через це там багато людей втонуло. Це циркулювало як таке паралельне неакадемічне неверифіковне знання, – говорить Нікіта Кадан.
Натомість історики цю легенду заперечують.
Власне, цвинтар є поруч, його контури співпадають з контурами на старих мапах. Він є, хоч і знаходиться, за словами Нікіти Кадана, у взірцево занедбаному стані, у стані символічного затоплення.
Я говорив з Гарі (Краєвцем – Ред.) про цей феномен цвинтаря Шрьодінгера, який існує та якого нема. Гарі, як практикуючий психоаналітик, сказав, що в аналізі сновидіння вода відповідає насолоді. А затоплення – це надмір насолоди, та насолода, яку ти не можеш прийняти, якої для тебе забагато, – говорить Нікіта Кадан. – Тут мені уявилося ототожнення насолоди із забуттям, можливо, право бути забутими чи навіть бажання бути забутими. Бо цвинтар – ось він є, туди можна зайти. Але те, яким місцем пам’яті він є, можна побачити неозброєним оком.
“Наявність монументів, музеїв, навіть пам’ятних дошок, пов’язаних із Кривавою неділею – одноденним знищенням близько 10 тисяч мешканців міста… Бачите, скільки є про це нагадувань в міському просторі? – іронічно запитує Кадан. – Чистий лист. Натомість існують більш шановані, пригадувані, комеморовані аспекти міської історії. І є ця ієрархія жертв, ієрархія комеморацій, ієрархія символізацій. Не можна сказати, що існує один чистий регістр пам’ятання. Є радянські монументи, поруч з ними – національно-патріотичні монументи, національно-патріотичні прочитання радянських монументів, їх перепрочитування”.
Ці комемораційні режими, навіть використовуючи одні й ті ж символи, можуть знаходитися у протиріччі, але це – збалансовані протиріччя, протиріччя, які якось взаємозгладжуються. Але є також ця зона чистої відсутності – порожнеча, по відношенню до якої все починає виступати як рама. Бо коли все дуже щільно заповнене, то починає найактивніше працювати саме пауза, саме порожнеча.
У другій кімнаті – малюнки вугіллям на папері, на які Нікіта Кадан доклеював репринти архівних фотографій. На одному з них – будівля міськради на зображенні темного лісу. На іншому – фото з радянської брошури про Франківськ з перегонів на байдарках по міському озеру. Вона накладена на зображення цвинтаря, яким Нікіта Кадан сфотографував його зараз. На ще одному – старий єврейський цвинтар, на місці якого збудований кінотеатр “Космос”.
Це ніби те розшарування історичного ландшафту, який я намагався розділити, а потім перезібрати. Але коли ти щось розібрав, а потім намагаєшся перезібрати, хоч і за інструкцією, але при цьому не є свідомим щодо специфіки матеріалу, то результат виходить досить несподіваним. Там я ніби розбираю і збираю ландшафт зі зміщеннями. І з’являється міська рада, накладена на темний ліс, який часто асоціюється з місцем масового розстрілу, – каже Нікіта Кадан. – Це дух такої чистої світлої просвітницької матеріалістичної архітектури, спільності, єдності, яким прикриті насправді чергові розстрільні ями.
Ще одна картина на виставці – фотографія євреїв, які за німецьким примусом розбирають свої будинки на площі перед ратушею. Над ними височіє вежа ратуші, а ці люди згодом підуть на розстріл. На неї накладена фотографія, де діти малюють сонце на асфальті. Вона взята з радянської книжки “Івано-Франківськ”.
Це така дуальність оптимізму – наше право на забуття, на відмову від пам’яті, яка не дає нам жити. Але після цієї відмови життя стає дещо іншим, і доводиться все будувати навколо цієї промовистої порожнечі, навколо присутності, – каже Кадан.
Завершує виставку колажна робота. Фотограф Юрій Бакай зробив фото міського озера. На неї наклали слово “потоп”, як воно пишеться у П’ятикнижжі на івриті. Фото Юрія Бакая уважні мешканці можуть знайти, окрім виставки, й у міському просторі Франківська.
Доповнює виставку робота Нікіти Кадана з 2018 року – “Мешканці Колізею” з баварського міста Регенсбург.
У роботі відтворено те, як близько 600 євреїв Європи щодня ходили брукованими вулицями міста у дерев’яних капцях з концтабору на міські роботи.
Усі, хто залишив спогади про цей період, пишуть, що двічі на добу вони чули ці сотні пар ніг, взуті у дерево, які б’ють об камінь, як ніби дріб гігантського барабана. А вели їх наглядачі з української поліції, які відійшли з німцями на захід. Згодом деяким з цих людей вдалося долучитися до творення української громади в Регенсбурзі, – розповідає Нікіта Кадан. – Мені здалося важливим думки про проблематику цього місця зв’язати з іншими місцями і з іншим періодом у моїй роботі. Це переміщення і знаходження мереж вузлів, що зв’язують тутешню історію з нетутешнею.
Співкураторка виставки Альона Каравай запрошує прийти на виставку “Затоплення” і сприйняти її як одне висловлювання, до якого долучилися різні люди та різні голоси.
Все зшивається в одну виставку, де на деякі роботи дуже складно поставити прізвище одного художника, – каже Альона Каравай.
Виставка “Затоплення” триватиме до 22 квітня в галереї “Асортиментна кімната” за адресою Січових стрільців, 15. Вхід вільний.
Авторка: Ольга Суровська
