«Дівчата, дівчата! — серед ночі, майже на порожній вулиці кричать до нас і наздоганяють троє незнайомців. — А пішли з нами у музей!». В ніч на 18 травня така пропозиція не викликала жодного подиву. В Івано-Франківську вперше відбувалася мистецька акція «Ніч у музеї».
Скульптури моргали тихо
Цієї ночі кожен охочий міг безкоштовно прийти до Музею мистецтв Прикарпаття (раніше він називався Художнім), що на площі Шептицького, подивитися експонати та досхочу нафотографуватися.
На годиннику лише дев’ята вечора, а всередині вже, як у вулику, — купа люду. Темрява, свічки, музика-романтика. Трохи далі від проходу на постаментах стоять дві статуї. Одна обережно моргає блакитними очима. Це два актори-міми, які зустрічали гостей, лякали їх та забавляли. Вони, бідосі, певне, ще довго відходили від тих спалахів фотокамер, бо дуже були популярні.
У самому центрі зали горить єдиний прожектор. Він світить на фортепіано, що символізувало сцену. Решта світла — від свічок.
Отже, офіційне відкриття. Колоритно одягнений директор музею Михайло Дейнега привітав усіх з тим, що такий захід, нарешті, відбувається у Франківську. Потім начальник управління культури Володимир Федорак вручив працівникам музею грамоти з нагоди професійного свята. Почалася розважальна частина.
Ніхто не боявся фантазувати
Крісел не вистачало, тому люди чергувалися. Одні всідалися та намагалися вслухатися в те, що співають і декламують зі «сцени». Інші вставали та ходили напівколами, розглядаючи у напівтемряві музейні експонати.
Цікаво, що при тому мерехтінні свічок якось інакше бачилися скульптури Пінзеля, ікони, картини, інше. Чогось не було видно взагалі. Те, чого люди не бачили, вони підсвічували мобілками. До речі, може хтось ще не знає — у напівтемряві якось легше спілкуватись. Всі ніби на одному рівні, нема посад, статків, авторитетів — як у лазні. Атмосфера була трохи така фестивальна, невимушена.
Музейні експонати ніби залишили напризволяще. Жодної тобі охорони, нікого не видно, крім двох чоловіків при вході. Але таки охороняли — люди у вишиванках. Саме так були одягнені всі працівники музею. Вони стояли біля кожного стенду та, як і всі, роздивлялися ікони, картини, скульптури, водночас слідкували за порядком. Ніхто нічого не зламав і не виніс.
Музику було чути всюди. Трохи роздмухали майже сонну атмосферу залу студенти київської консерваторії імені Чайковського. Два художники — Юрій Писар із Ужгорода та Владислав Симчич з Івано-Франківська — у своїх кутках проводили майстер-класи. Тої ночі кожен міг залишити свій мазок.
Один чоловік так захопився, що навколо зібралася довжелезна черга, а той все не відпускав пензля, поки не намалював синю будівлю з вежами. Ще хтось виписував зірочки, квіточки, річку чи просто якісь закарлючки.
«А як ви бачите музику ночі?» — перепитував людей художник Владислав Симчич. «Ну, я б намалювала якогось кота, що позіхає», — відповідає якась жінка. «У мене, певно, вийшла б якась танцівниця, яка кружляє на вулицях Франківська», — підхоплює ще хтось. Ніхто не боявся фантазувати.
Криваві історії у темряві
На жаль, іноді було погано видно й не дуже чути. Тому не всі могли побачити старі фото Станиславова чи послухати розповіді краєзнавців. А шкода — було цікаво. Наприклад, Зіновій Соколовський розповідав історію Бастіону та Ратуші. Іван Бондарев словами майже живописав смерть Станіслава Потоцького — з кров’ю, трупами, черепом. Стра-а-а-ашно…
Музейна ніч закінчилася опівночі, хоч обіцяли до третьої. Михайло Дейнега пояснив, що столичні музиканти просто змучилися. Але люди не хотіли розходитися. Свічки догорали…
Що ж непогано, як для першого разу. Чекаємо наступної Ночі.
