Уже добряче стемніло, а в івано-франківському Меморіальному сквері чітко висвічується біла пляма сцени. На ній під тужне «Господи помилуй» кружляють чотири ляльки-мотанки, з темені проглядаються численні людські постаті, які, здається, навіть не дихають, а ще далі – хрести на свіжих могилах загиблих. Обласний драмтеатр до Дня Незалежності ставить свою культову виставу «Нація» – молитву за мертвих, живих і ще не народжених.
Як і очікувалося, постановка «Нації» в Меморіальному сквері таки стала знаковим дійством. Ті, хто бачив виставу раніше, можуть впевнено сказати, що того вечора вона читалася по-іншому. Час і місце зіграли роль. Вкотре підтверджуючи – все, що відбувається зараз з нами, уже колись було. І це не історії людей з повоєнної Буковини, на сцені – сучасність…
Ось проста, але мудра, як Соломон, сільська жінка Юр’яна, заламуючи руки, тужить:
«Люде, чоловіки, миріться! Не може бути так, щоби ви не годні договоритися один з одним. Гуцул з гуцулом договориться. У вас одна кров. Може, навіть вас одна мама родила».
От фельдшерка-москалька Дуся, в якої за плечима фронт, блокада і вона знає, що кров не має нації. Вона хоче помогти цим гуцулам, «але це не так просто – розказати тим, хто розпалений ненавистю до тебе». І енкаведист Дідушенко, з якого та чиста ненависть б’є ключем, бо тримає на руках пораненого бандерівцями друга.
«Ти ж не помреш? Краще не вмирай – бо перестріляю всі їхні гори й не подивлюся ні на кого! Ти ж, Довгопол, з тридцять сьомого вийшов… невже тепер, тут, на своїй землі, по війні, гірше, ніж у тридцять сьомому?».
Двоє безіменних закоханих у криївці, вона з дитиною у животі, й тиха розпачлива розмова про майбутнє.
«Я хочу миру», – каже вона. «Мир буде, як ми повмираємо. А тепер є життя. І, може, не лиш ми винні, що воно таке страшне», – відповідає він. І мати, яка добровільно лягає в труну, аби врятувати свою сім’ю від виселення. Мати, яка вже з тої труни не встає.
Усі ці сюжети перериваються монологами старенької бабці, яка провітрює свою труну та похоронне начиння. По-людськи простими й подекуди навіть веселими історіями про те, як потрібно жити, аби вмерти легко.
Ляльки-мотанки, які весь час на сцені, переносять дійство вистави у вимір надлюдський – вимір нації. Ляльки – то місток між тими, кого вже немає й кого ще немає. Ляльки вагітні, коли вони ведуть свої моторошні танці, їхні черева світяться блакитним світлом, ніби кажуть – нація завжди матиме продовження.
Усі персонажі з’являються перед глядачем у цих костюмах, на час гри знімають їх і стають сільськими жінками, енкаведистами, повстанцями, а по завершенні дії знову перебираються на ляльок. Так із потоку нації виокремлюються конкретні людські долі та знову розчиняються в ній. Так під кінець вистави труна перетворюється на колиску, підтверджуючи кровообіг тієї ж нації.
На цьому моменті старенька бабуся, яка сиділа в першому ряді, тихенько сказала «Боже, сохрани». А актори та режисер несуть запалені лампадки до могил тих, про кого нація забути не може, але яких повернути не в змозі. Хіба вже в іншій історії.
До теми
Вистава «Нація» поставлена за однойменною книгою Марії Матіос. В основі – чотири новели з книги: «Юр’яна і Довгопол», «Прощай мене», «Вставайте, мамко» і «Не плачте за мною ніколи».
Ростислав Держипільський, директор Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру, режисер «Нації»:
«Я вважаю, що жоден нормальний українець не може стояти осторонь тих подій, які нині відбуваються в державі. І ми з театром теж захотіли долучитися, віддати шану загиблим. Тому й виникла ідея поставити «Націю» в Меморіальному сквері. Нам часто казали, що ця вистава – Служба Божа, молитва за невинно убієнними українцями з різних сторін, які були по різні боки барикад, які потрапили в жорна історії. Знаєте, коли наші актори останнім часом грали «Націю», ми стали усвідомлювати, наскільки ті тексти, що звучать там, нині є актуальні. А ще ми хотіли долучитися до допомоги військовим. Вхід на виставу був вільний, але під час неї збирали благодійній пожертви. І ми самі були вражені, що вдалося зібрати близько 25 тис. грн».
Comments are closed.