Майстер-кушнір Михайло Вінтонюк реставрує та створює нові кептарі за взірцями кінця XIX – початку XX ст. Михайло вважає, що з розвитком технологій кушнірство почали прирівнювати до мистецтва, тому його потрібно зберігати й відроджувати, пише Репортер з посиланням на Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття.
Ознайомитися із відреставрованими та пошитими кептарями Михайла Вінтонюка можна в національному музеї в «містечку майстрів». Також там можна побачити красиві давні кожухи та кептарі з фондів Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського.
Кушнірство – одне з найдавніших українських промислів, пов’язаних з виготовленням одягу, які спеціалізувалися на вичинці овечих шкір з хутром та пошитті кожухів, кептарів, головних уборів.
Безрукавий кожух – кептар, був поширеним як в гірських районах, так і на Покутті. Найчастіше його виготовляли з добре вибілених шкір. Це універсальний тип одягу, який носили цілий рік. Декорований кептар був дорогим задоволенням й не кожен міг його купити. Одягали кептар у святкові дні, на весілля, до церкви.
Кептарі на Покутті не відрізнялися від гуцульських.
Проте різниця полягала в оздоблені. Основною рисою одягу покутян є простота. Найпоширеніший спосіб декорування – аплікація білим, червоним, зеленим сап’яном та вишивка.
Слава доброго майстра приваблювала замовників навіть з далеких містечок та сіл. При цьому зберігалися певні регіональні особливості – традиції. Зазвичай майстер допитувався, звідки замовник, відтак відповідь диктувала форму виробу та його орнаментування. Поганим вважався той майстер, який в оздоблення виробу не вносив свій елемент декору. Вважалося, що він обов’язково мав володіти творчим баченням, мати індивідуальний підхід до замовника.
На Покутті це народне ремесло відоме з XIV ст.
Замовлення майстер приймав, коли приїжджав у село і виконував замовлення мешканців села з їх матеріалу: виготовленого власноруч або придбаного на ярмарку. Також майстер приймав замовлення вдома зі шкіри, яку сам вичиняв або купляв, а також зі шкіри, яку приносив замовник.
Розвивалося кушнірство насамперед там, де було поширене вівчарство. Ремесло в родині передавалося з покоління в покоління. Зазвичай ним займалися чоловіки, оскільки процес, пов’язаний з обробкою шкіри та шиттям виробів, був доволі трудомістким та вимагав значних фізичних сил. Одначе на Гуцульщині кушнірством займалися й жінки.
Сьогодні, на жаль, залишилися поодинокі народні майстри, які вміють виправляти овчину, виготовляти вироби та декорувати їх. Ще однією проблемою сучасних виробів є надмірне декорування, яскравість колориту, що є наслідком штучних матеріалів. Збереження народних промислів є важливим завданням для сучасних поколінь, оскільки воно є неодмінною складовою культурної спадщини українців.
Авторка: Лілія Триняк, кандидатка історичних наук,
завідувачка сектору етнографії Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського
Comments are closed.