Австрійська багатоповерхівка у самісінькому центрі Франківська. На останньому поверсі, майже під дахом, постійно відчинені вікна майстерні художника Богдана Бринського. Це культове місце серед письменників, музикантів, художників і тих, хто сповна хоче відчути атмосферу якогось іншого, справжнього Франківська. Сюди ніколи не зайде абихто.
«Пускаю тих, хто з добром», – говорить Богдан Бринський, відчиняючи двері. Він у білій футболці з якимсь абстрактним малюнком та підписом – Бринський. «То в о-одному екземплярі, – трошки затинається художник. – Рідні подарували».
Серед творчого безладу основної кімнати-майстерні, який виглядає якимсь надзвичайно гармонійним, затишним, з перших хвилин почуваєшся дуже добре, вільно, домашньо.
У майстерні приємно пахне старовиною та фарбами. Стільки тут усього, очі розбігаються. Певно, цілого дня б не стало, аби все роздивитися.
[supsystic-slider id=597 position=”center”]
В очі одразу кидається мольберт посеред кімнати. Біля нього все заляпане фарбою, багато різних пензлів, банки, скручені тюбики розсипані навколо – під мольбертом, на столі, підвіконні, стільцях.
На мольберті зачеплено дитячий фартушок. «То моєї онучки Соломійки, – каже Бринський. – Любить малювати. Прийде і каже: «Дай мені ту свою художню шапку».
Старенькі стіни майстерні завішані неймовірними речами – портретами, пейзажами, іконами, якимсь сухоцвіттям. І все тут якось на своїх місцях. Нічого зайвого. От, на почесному місці – портрети Опанаса Заливахи, Михайла Зорія, Дениса-Лева Іванцева.
«То мої три кити, мої світила, – говорить Бринський. – Старші друзі, які мною опікувалися й опікуються досі. Вони є тут».
У кутку, біля чорного старовинного креденса, з облуплених стін дивляться ікони. Бринський каже, в різні часи купував їх задешево, обмінював на етюди.
«А це мій боєць – перший мешканець майстерні, – художник показує на статуетку безрукого ангела на старому чорному креденсі. – Весь був поїдений, аби не заражати інші речі, його викинули з музею на смітник. Як реставратор, не міг його там лишити. Приніс додому, залив скипидаром, стояв він у тому щось зо три роки. Все було окремо – голова, ноги, тулуб. Зібрав, он який – мій оптиміст!».
Поруч зі статуеткою – портрет Альфреда Габермана, одного з найкращих європейських ковалів. У 1994 році Бринський мав стипендію ЮНЕСКО, їхав до Венеції на реставрацію. Там і познайомились з Габерманом.
«Він любив, як я співаю», – каже художник і низьким тембром затягує «Повій вітре на Вкраїну». – Маю ще радянський паспорт з тою візою. Зараз принципово закордонний не робив, поки не стану гідним. Знаєш, коли зрозумів, що гідний? Коли Майдан почався, що Україна так піднялася».
З вікна майстерні – неймовірна панорама на місто. Якесь воно таке зелене-зелене.
«Тут страшно всі хотіли в мене посидіти, – сміється Бринський. – Хто тут лише не був – Юрій Покальчук, Ігор Римарук, Богдан Бенюк, Тарас Прохасько, Олег Мох Гнатів, Андрій Кузьмінський з «Братів Гадюкіних». Треба всіх записувати, аби пам’ятати, але нащо, як так собі файно сиділи? Покаль вірші любив читати. Запам’яталося в нього, що йому три хвилини поспати – і все. Повертав сюди, коли з Луцька їхав автостопом. Місце сили тут якесь. Може, й так».
Бринський підкручує вуса й дістає з креденсу альбоми з фотографіями. Коментує – – цей альбом студентський, цей, сміється, пияцький. На одній світлині він серед козаків перехиляє з шаблі чарку. Каже, то так його в козацтво приймали. А він й справді схожий на козака. Щось з Енеїди навіть пригадалося. Взагалі, розказує Бринський, колись лише на історичні теми малював.
«Є десь у мене древко, яке я зрізав, коли ми в кінці 1980-х їхали на річницю битви під Берестечком. Там мав бути великий мітинг, – згадує художник – Надя Лук’яненко зшила маленький прапор і ми поїхали. Хвилююче, бо такі роки. Виходимо, а там львів’яни зі студентського братства з прапорами великими. І я йду – з маленьким. Руки трясуться, волосся дибки стало, як зараз, сльози крутяться, обіймаємося. Я так співав, що мене першого поставили з тим прапорчиком, а позаду мене решта з великими. Люди виходять, плачуть, цілують прапори. Ой, було».
Ще на старих стінах майстерні можна роздивитися автографи тих, хто тут бував. За старим дзеркалом – напис художника з Кам’янця-Подільського Славка Полятинчука: «Не згоїться на серці рана, якщо не вернусь більше я в майстерню Бринського Богдана».
Над карнизом напис від Олега Моха Гнатіва. Сороміцький, то Бринський каже, мусив затирати.
Друга кімната майстерні також заставлена картинами. Вони під стіною, під вікнами, на стелажах, старій пічці. Але тут якось не так затишно. Може, не та енергетика, бо найбільше її сконцентрувалося від різних хороших людей саме в тій, основній.
[supsystic-slider id=598 position=”center”]
А там якраз сонце залило червоним світлом. Особливо «горить» старий прапор УГА. То ще один артефакт. Бринський розповідає, що за радянщини ходили з ним вертепувати до надійних людей. Несли замість зірки.
«Якраз пора йти на дах проводжати сонце», – командує художник. Відчиняє добре приховані двері, веде на горище.
[supsystic-slider id=599 position=”center”]
Лячно підніматися старою драбиною та вилазити на похилий дах. Та коли бачиш неймовірні кольори багряного неба, які відбиваються у вікнах пошти серед зелені, – забуваєш про страх. Богдан Бринський показує на новобудову – як сонце сідає за металеві конструкції. Каже, зараз сонце заходить не за ліс, за гори, а за грати. А ще 15 років тому з його даху справді було видно Сивулю та засніжені Горгани.
