Народній артистці України Терезії Переті виповнюється 80. За 56 років свого театрального життя – а це понад сотня ролей – 51 рік вона віддала саме франківським глядачам. 27 жовтня пані Терезія святкуватиме свій ювілей, як і годиться актрисі – на сцені, виставою «Дерева вмирають стоячи».
Суботнього ранку у театрі кипить робота. Людно, гамірно. Якраз завершилася репетиція вистави «Дерева вмирають стоячи». Актори розходяться хто куди. Терезія Перета у цій виставі грає головну героїню. І де ті 80? Гарно зачесана білявка, з макіяжем, манікюром, впевнена, бадьора, дзвінка та усміхнена. Проводить у свою гримерку на другому поверсі.
За вікном сонячно, падає жовте листя. Пані Терезія розповідає легко, цікаво, навіть у тихому голосі відчувається професійна акторська дзвінкість.
Життя з запахом лісу
«Розумні люди кажуть, світогляд формується в дитинстві і професія також, – говорить Терезія Перета. – І це правда, по собі знаю. Просто не всі це потім аналізують».
Вона якось поетично розповідає про своє дитинство: що народилася на Волині, у бабиній хаті під солом’яною стріхою, ще за Польщі.
«У мене в крові різні народності – українці, чехи, поляки, австрійці, – посміхається актриса. – На Волині всі дружньо жили до 1939 року, а одружувалися лише на одній національності – кохання».
Ювілярка багато розповідає про свою бабцю, про те, як пропадала в лісі малою, розмовляла з деревами, квітами, травами. Після паузи, пані Терезія заплющує очі, вдихає, і каже, що досі пам’ятає той запах…
«Той ліс для мене була така духовна академія, – розказує актриса. – Вона дала мені якусь незалежність від усього. Так я й по життю пройшла ні від кого не залежна. Фальш, підлабузництво, заздрість – мені це все незрозуміло. Думаю, те все звідти – з лісу».
Творчі здібності передалися їй від батька, який керував сільським духовим оркестром. А потім, у школі, вчителька англійської мови, яка була актрисою, організувала драмгурток, і дівчинка там виступала.
«Мене завжди тягло до романтики, незважаючи на сірість, жах і війну, – каже пані Терезія. – Пам’ятаю, ходили в райцентр на танці. Нас збиралося таких пару хлопців і дівчат по 10-12 років. А там духовий оркестр грає, і мені все здавалося, що там батько, який тоді пішов на фронт. Танцювали з солдатами до першої ночі. Деколи додому не йшли, бо далеко. Війна, люди спали будь-де – на валізах, на підлозі. Я приходила, лягала там біля них, а вранці йшла до школи. Що то моя мама пережила!».
Романтика й повела дівчину до Києва, вступати до інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Конкурс – 25 людей на місце. Ще й у приймальній секретарка зміряла дівчину та й одразу порадила забрати документи, мовляв, все одно не пройде.
«То був страшний момент для простої дівчини з села, – згадує актриса. – Вийшла я на Володимирську гірку, спустилася до Дніпра, а вода така чиста… Я й думаю, як не поступлю, то втоплюся. І така я була щаслива, що я знайшла вихід! З мене ніби все спало і здала я всі ті іспити на п’ять».
Глядач висів по стінах
Після вишу Терезію Перету запросили на роботу до Сумського театру. І одразу дали роль головної героїні у п’єсі китайського драматурга Цао Юй «Тайфун».
«Прочитала її та й жахнулася, що не підходжу, – розказує актриса. – У мене ж в амплуа чітко написано – гострохарактерна актриса, а тут лірико-драматична роль. Але, нарешті, прем’єра. Повний зал. Оркестр закінчує грати, я маю виходити на сцену. А я назад, за куліси. Кажу режисеру: «Не можу». Він мене за барки і випхав на сцену, а в залі – овація. Ті аплодисменти мене й врятували. Як потім виявилося, хлопали не мені, а декораціям. Але вистава мала успіх. Афіші з моїм обличчям висіли по всьому місту».
Пропрацювавши менше року в Сумах, Перета переїздить до Артемівська, Донецька область. А в 1963 році – до Івано-Франківська. Покликав товариш, з яким вони разом училися. Каже, Прикарпаття її покорило.
Тут мала честь виступати з такими корифеями сцени, як Євгенія Нікітченко, Оксана Затварська, Марія Кавуненко, Василь Мельник, Георгій Шиманський, Євгеній Блавушин, Сергій Романюк. Грала у виставах найталановитіших режисерів. Згадує «Гайдамаки» – постановку Сергія Омельченка за Шевченком. Каже, такої масштабної постановки не бачила в жодному українському театрі.
«Глядач по стінах висів, – пригадує пані Терезія. – Ми на сцені читаємо Шевченка і плачемо, а глядач у залі плаче. З виставою були на гастролях у Білорусі, Грозному, то був 1974 рік».
Театр може вбити і оживити
Своєю ключовою роллю Терезія Перета вважає саме бабусю з вистави «Дерева вмирають стоячи». Покажуть виставу 28 жовтня.
«Коли помер мій чоловік, то для мене було важким ударом, – розповідає актриса. – Він був чудовою людиною. На нервовому ґрунті я потрапила до лікарні. Думала, не вийду звідти. І Роман Іваницький, який тоді був директором театру, взяв виставу «Дерева вмирають стоячи». Для мене вона знакова, бо практично врятувала мене. Театр може вбити, а може і спасти».
Актриса говорить, що й нинішній директор театру Ростислав Держипільський шанує старече покоління. Її завжди залучають до вистав. От, з останніх – епізодична роль у «Шаріці». Тим, хто її бачив, певно запам’яталася весела служниця Фрузя – то Терезія Петера.
Але до репертуару театру в народної артистки є певні зауваження. Має право! Каже, нема фундаменту української класики.
«Треба повертатися до п’єс Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького, – говорить пані Терезія. – Класика, вона й через тисячі років буде сучасна. На всі віки людина не змінюється отут – внутрішньо».
А ще Терезія Перета каже, що за ці роки було багато гастролей, міст, залів, глядачів, але найкращі свої – франківці. Від них вона завжди відчуває любов, розуміння та співчуття. І за це дякує. За ті оплески.
