У часи блекаутів і повітряних тривог кожен з батьків найбільше хоче захистити найдорожче. Додати в життя дитини відчуття безпеки і радості. Іван Андрусяк, відомий дитячий письменник родом з Косівщини, дає просту пораду – читайте дітям книжки. Добра історія має фантастичний ефект для дитячої душі.
Репортер поговорив з письменником про війну, яка вже є частиною життя наших дітей, книготерапію від морського свина Жерара та просто про те, чому діти повинні сміятися.
– Пане Іване, війна ставить нові виклики перед усіма. Яким ви бачите свій?
У лютому-березні кацапи підійшли буквально впритул до Березані — містечка на Київщині, де я мешкаю, — і тоді було не до літератури. Життя на прифронтовій території — та ще «радість»…
Зрештою в середині березня, коли вже «припекло», я зібрав своїх дівчат і вивіз до сестри на Косівщину. І сам залишився на тиждень «переключитися», розпружити нерви, натягнуті вже як линви.
Відіспався, передихнув, а тоді задумався над тим, що маю робити, повернувшись додому. В тероборону мене не взяли. Та й сам розумів, що з моїм тиском я в справжньому бою годжуся хіба на «гарматне м’ясо». А поточної роботи хоч і вистачало, але я все-таки письменник, з мене в такий час має бути саме письменницька користь для країни. Писати колонки для іноземних медіа, за що взялися чимало моїх колег, — справа, звісно, важлива й потрібна, але геть не моя. Не вмію я говорити з авдиторією, якої «не бачу». Зате українських дітей, які потерпають від війни, бачу й відчуваю.
Ото я взяв у племінника Міська зошит і ручку, пішов до дідової хати, де мені колись іще перші вірші писалися, виліз на горище, примостився коло вікна — і почав писати «Жерара-партизана». Перший розділ написав, сюжет у голові сформував — і поїхав у Березань дописувати.
– Чому саме Жерар?
У той час мені йшлося про те, щоб писати, ясна річ, якісно — але швидко. І якось сама собою прийшла думка про те, що не варто витворювати нових героїв, що забере час. А краще написати «воєнну» історію з тими моїми героями, які вже знайомі маленьким читачам і полюбилися їм.
Напередодні саме на слуху була моя книжка «Морскосвинський детектив». Кумедні історії про морського свина Жерара, який став славетним детективом, за смачненький гонорар розслідуючи різноманітні капості, що трапляються зі звірством і птаством у маленькому містечку.
Жерар увійшов у короткий список «Дитячої книжки року ВВС», профільний портал про дитячу літературу «БараБука» назвав його книжкою року для малят 5+. Та й премія «Еспресо. Вибір читачів» ось-ось мала назвати лавреата, і Жерар теж був у трійці фіналістів (а відтак і став переможцем).
Тож із впізнаваністю цього героя проблем не було, та й сам образ Жерара гарно надавався для вирішення того художнього завдання, яке переді мною постало. Поговорити з дітьми про війну, яка триває на їхніх очах і травмує їх щодня, причому поговорити так, щоб максимально вберегти їхню душу.
– В якій реальності опиняються ваші герої?
Я змоделював ситуацію, яка на той час могла бути цілком реальною. Три кацапські танки в розпал артилерійської дуелі обходять лісом наші позиції. Звечора маскуються на узліссі перед хутором Витівка з тим, щоб зранку піти в наступ на село.
Наша тероборона нападу звідти не чекає, а мешканці хутора ховаються в погребах, бо в них буквально над головами літають снаряди. І ніхто з людей ці танки не завважує. Але це не означає, що вони залишилися непомічені: завжди є цікавий песик, який цілими днями гасає по хутору і все про всіх знає, чи котик, який має спостережний пункт десь на горісі біля хати… Не кажучи вже про те, що для маскування кацапи вирішили використати сіно. А стіжок сіна на узліссі — це, вважайте, не просто житло, а цілий хмарочос; ну чи принаймні багатоповерховий будинок — у мишачому вимірі, ясна річ. Миші, може, й не хотіли б утручатися у війну, яку ведуть нелюди проти людей, — але де від неї дітись, якщо твоє житло нахабно руйнують?
Отак із тварин, які мешкають на хуторі, — собак, котів, кіз — формується маленький звірячопартизанський загін під проводом Жерара як найрозумнішого в цій компанії. А його вірна подруга Соня Горіхова (адже в кожного славетного детектива мусить бути вірний друг чи вірна подруга) очолює мишачу тероборону. Ну, і що вони далі роблять з тими кацапськими танками, можете собі уявити…
– Історія все ж вийшла весела?
Там, звісно, буде багато кумедних сцен, бо сміх для дитини дуже помічний у таких ситуаціях. Я це побачив ще у 2015 році, коли приїхав у Станицю Луганську і мав зустріч з дітками у школі просто перед самою лінією розмежування. Там вікна були закладені мішками з піском, бо в будь-який момент звідти могло прилетіти.
Я не дуже знав тоді, як з цими дітками спілкуватися, і просто почав їм читати кумедні віршики про зайчиків-білочок-бегемотів. І діти регочуть, а їхні мами, які теж прийшли на зустріч, сидять позаду і втирають сльози. І я не розумію, в чому справа, чому вони плачуть.
Читайте також: «Бувало, цілували хліб». Як благодійна їдальня «Карітасу» щодня годує місцевих та переселенців (ФОТО, ВІДЕО)
А вже після зустрічі ці мами підходять і кажуть: ой, дякуємо вам, з вами наші діти так гарно посміялися, а то ж іще недавно вони взагалі сміятися не могли — розучилися, просидівши кілька місяців у підвалах.
У «Жерарі-партизані» я врахував цей досвід, тож за формою це пригодницька історія з низкою кумедних сцен. За суттю — розмова з дитиною про війну, яка триває, і всі герої поводять себе так, як поводять себе зараз рідні, близькі, сусіди, знайомі наших дітей. Хто безпосередньо воює, хто волонтерить, хто забезпечує тил, а хто віддає на потреби фронту свій найбільший скарб. Бо коли лютий ворог приходить нас знищити, ми всі об’єднуємося для того, щоб дати йому відсіч. І байдуже, що в мирний час ми можемо не завжди ладнати одні з одними — як, скажімо, коти з собаками. Адже зараз у нас єдине завдання: зберегти себе, свої життя і свою свободу — й досягти цього можна лише в єдності.
– Яким ви зараз бачите основні завдання дитячої книжки – заспокоїти, розвеселити?
Це все, звісно, теж — але не головне. Література — значно глибший, складніший організм, який працює з душею людини. В час війни дитина неймовірно вразлива — особливо якщо вона, Боже борони, опиняється на прифронтовій території, під обстрілом, в окупації. І ця вразливість не лише фізична — набагато гірше, що це вразливість душі.
Коли дитині доводиться навіть просто чути про терор Бучі, руїни Маріуполя, обстріли Херсона та інші наші щоденні жахи, і вона розуміє, що все це відбувається ось тут, поруч, із такими само дітьми, як вона, й може в будь-який момент статися і з нею, — це вже дуже велика травма, яка все життя може в ній відлунювати. А якщо дитина бодай щось із цього ще й бачить на власні очі…
Головне завдання дитячої книжки в час війни — використовуючи все розмаїття мистецьких засобів, художнього письма, максимально докластися до того, щоб уберегти душу дитини. Мистецтво, зокрема художня література, в цьому сенсі взагалі незамінна річ, бо воно працює з емоціями, воно буквально веде дитину за руку стежками емоцій — і так виводить душу на безпечний простір.
– Надалі ваші історії теж будуть пов’язані з війною?
Звісно, зараз, коли мої найближчі друзі воюють під Бахмутом, усі думки про війну — і я навряд чи зміг би писати щось із нею не пов’язане. У книжці, з якою я зараз працюю, на тому-таки хуторі Витівка доля зводить звірят із різних куточків України, обпалених війною.
Читайте: Як у Криворівні колядували зі всім світом 25 грудня (ФОТО)
Ще в мене є історична повість для підлітків «Сірка на порох», де йдеться про наші давніші війни з кацапами — я потихеньку пишу її продовження, адже сучасним дітям важливо розуміти, що нинішня війна — лише чергова в протистоянні з цим підлим, бездушним і запеклим ворогом, який протягом століть намагається нас знищити, а в нього все нічого не виходить — і нічого не вийде. Є й інші задуми — зокрема я давно вже готуюся до того, щоб написати для дітей повість про часи зародження УПА, значною мірою базовану на моїх родинних історіях. Дай Боже, щоб вдалося це зреалізувати.
– Що зараз варто читати дітям? Порадьте якісь твори.
Важливо — читати дітям. Те, що їм самим подобається. Не конче про війну — будь-яка гарна книжка, яка захопить дитину, нині буде скарбом для її душі.
Я дуже люблю поезію, і в нас вона традиційно сильна і неймовірно цікава. Ось і цього року вийшли нові книжки наших дитячих класиків — Юрія Бедрика і Фальковича, а Премію Лесі Українки отримала нова збірка чудової Олесі Мамчич.
А ще цього року сталося справжнє диво, якого в нашому дитліті давно не було: фантастично переконливий поетичний дебют — збірка Олександра Подоляка «Диктувала це сорока, а записував їжак». Тут і діти, і дорослі отримають колосальне задоволення!
– А що ви самі зараз читаєте?
Зараз хочеться чогось фундаментального, вічного. Тож перечитую класику, передовсім Франка. А ще — напрочуд мудрі книжки світлої пам’яті професора Леоніда Ушкалова про Григорія Сковороду.
Авторка: Женя Ступ’як
Comments are closed.