Кураторка франківської галереї Асортиментна кімната Анна Потьомкіна цього року вперше відвідала Венеційську бієнале. У подіях довкола головної виставки брали участь і митці, які нині є учасниками резиденції «Робоча кімната», що є проєктом галереї. «Асортиментна кімната» надала простір для художників, що врятувалися від обстрілів, аби ті могли надалі безпечно працювати.
Анна Потьомкіна розповіла Репортеру про те, як війна відбилася на роботах митців, як нині українців підтримують за кордоном, і чи було на бієнале місця для росіян.
Аню, розкажи, якою була твоя мотивація відвідати бієнале саме цього року?
З березня у нас розпочалася резиденція «Робоча кімната». Це була ініціатива Лесі Хоменко. Ми підтримали її як інституція і досі продовжуємо. Леся Хоменко була однією із учасниць виставок в рамках бієнале. Також у бієнале брали участь учасники нашої резиденції Нікіта Кадан і Жанна Кадирова. Кілька їхніх робіт створювалися в рамках цієї резиденції. Тому для мене було логічно теж поїхати до Венеції. Окрім того, кілька резиденток хотіли поїхати, а ми підтримали їх фінансово.
Цікаво було опинитись у Венеції серед українок. З одного боку шкода, що чоловіки не могли виїхати, а з іншого – хоч один рік Україну представляють майже одні жінки.
Війна вплинула на ті українські події в рамках бієнале?
У нас, за умовами акредитації, було лише два дні на перегляд усіх виставок. Тому ти бігаєш від однієї локації до іншої та намагаєшся охопити все. Ми потрапили на усі українські події, окрім Макова (Павло Маков, художник – Ред.).
Я багато читала про його проєкт. Він чудово лягає на ситуацію, яка є в самій Венеції й на те, що відбувається в Україні. З ідеєю фонтану Павло працює ще з 1990-х. Вона пов’язана з катастрофою з водою у Харкові, бо Маков – із Харкова. У його творчості завжди прослідковувався цей образ, але він мав інші сенси. А тепер приходить війна, і робота набуває нового сенсу, і цей фонтан вже про виснаження не лише в українському контексті, а й у світовому. Крім того, Венеція сама на воді, її постійні затоплення й висушення – теж історія про воду.
Павільйон з роботою Макова отримав найбільше уваги в українській пресі?
Інші українські події теж значно захоплювали нашу увагу. Ймовірно і через те, що вони пов’язані з нашою резиденцією. У перший день ми потрапили на два відкриття в різних точках Венеції.
Одне з них – виставка Жанни Кадирової. Вона робила паляниці з каменів, знайдених біля річки на Закарпатті, де проживала від початку війни зі своїм партнером.
У виставковому просторі на столі були розкладені ці паляниці. Був ще простір з відеороботою, де показано, як вона створює ці роботи, як скликає людей в селі на відкриття виставки для селян, як місцеві чоловіки намагаються точити ножі об її роботи, а вона пояснює, що це мистецький твір.
Жанна добилася, що з приміщення на набережній щопівгодини лунала венеційська сирена. Було важко отримати на це дозвіл, але їй вдалося. Сирена лунає там інакше. І сприймалася дивно. Ти розумієш, що ти в не в українському контексті, довкола – середньовічна архітектура і ти чуєш цей сигнал сирени в абсолютно спокійному місті.
Як це сприймали відвідувачі?
Відчувалася величезна підтримка. Українців на бієнале було дуже багато. Це мені говорили й ті люди, які й до того бували на бієнале. Зрозуміло, що частина відвідувачів переїхала за кордон через війну або, як і ми, вирішили підтримати митців і приїхати з такої нагоди. Але відчувалася підтримка дуже сильно. Особливо від поляків.
На другій події того дня було відкриття виставки Лесі Хоменко, Нікіти Кадана, Євгенії Бєлорусєц і кількох художників світового масштабу, як Деміан Хьорст, Марина Абрамовіч. Усі вони або зробили роботи для України або використали свої старіші роботи.
Відкриття виставки Жанни Кадирової Паляниця
До теми: Франківська галерея рятує з-під обстрілів твори мистецтва і допомагає художникам
Сама подія проходила в шикарному місці лише за запрошеннями. Час від часу люди намагалися зайти, але коли розуміли, що вхід лише за запрошеннями, то розводили руками і йшли геть. І от, на вході бачу кілька чоловіків, яких запитали, чи вони є у списку запрошених, а вони кажуть: No, we are not on the list, but we are from Poland! We have to see!
І ця польська підтримка дуже відчувалася. Серед гостей я бачила багато польських митців, кураторів.
Для художників з України й вашої команди зокрема наскільки було важливо поїхати на бієнале в час війни?
Це суперважливо, особливо для Венеції з історією постійних скандалів і негараздів з представленням України на бієнале. Це взагалі якась окрема історія. Окрім робіт, які теж дуже вражають і впливають на глядача, це ще один дуже важливий фронт, на якому відбувається реальна боротьба.
Для мене такий вплив мали роботи Жанни Кадирової й Лесі Хоменко. Коли ти з ними стикаєшся, вони не можуть на тебе не вплинути – з України ти чи не з України. Я чула те ж від багатьох людей.
Читайте також:
Тривога під час вистави. Як працюють франківські театри і кінотеатри після сирени
Окрім безпосереднього впливу на глядача є ще й величезна роль дискусійних платформ, які відбуваються разом із виставками.
Так Алевтіна Кахідзе спеціально їхала до Венеції, аби брати участь у панелі про деколонізацію. Українська художниця Дарія Кузьміч, яка дуже давно живе в Австрії, нині відклала свою мистецьку діяльність на другий план, бо зрозуміла, що їй значно важливіше проводити вербальну або письмову інтелектуальну роботу. Сьогодні вона ініціює багато дискусій про ситуацію в Україні та історію України. З її слів, вона часто стикається з тим, що люди взагалі вперше чують про історію України не з боку російської парадигми, а зі слів людини з України. І це такий дуже довгий процес, який за один рік не відбудеться – довгий процес розуміння українського контексту зі слів українців.
Зараз особливо важливо вказати де наше, а де – нав’язане?
Так. По перше, це – проведення межі. По друге, пояснення, чому Cancel russia – це нормально і це не дискримінація. Взагалі важливо показувати те, що відбувається в культурному середовищі України. Це рефлексія на війну. Не реактивна річ, а саме рефлексія. Я побачила це у Венеції й, мені здається, потрібно далі не втомлюватися це робити, бо це за один раз не зробиться.
Ті роботи, що представили українські художники в рамках бієнале, були реакцією на війну?
Проєкт Макова задумувався ще давно, але набув нового значення під час війни. Нікіта Кадан попрацював з минулим проєктом і трансформував його в цьому контексті. У Лесі Хоменко були абсолютно нові роботи. Але останні п’ять років вона багато створює робіт пов’язаних з війною. Її цікавить природа зображення і те, як люди використовують зображення. Для того, аби створити мистецтво, потрібно дистанціюватися і приглушити свої афекти – так і у військовій справі ти створюєш певну дистанцію.
Леся Хоменко працювала над образом солдата. Завжди вона робила його безликим і з принциповою дистанцією до цього образу. А коли почалася війна, у неї змінилося ставлення до цих робіт – її чоловік Макс Роботов зараз теж в армії.
Для Венеційської бієнале Леся Хоменко робила величезні роботи – п’ятиметровий живопис, який змальовувала з фотографій, що прислав їй Макс з війни. Тож вона продовжила це дослідження зображення. Це були фотографії солдатів з перших тижнів, коли в них ще не було одностроїв – вони там усі в цивільному. Ти дивишся на них, чоловіки в цивільному, але по чомусь, ти можеш зрозуміти, що вони військові. Ти бачиш частину елементи зброї. І цієї дистанції вже нема, бо ти розумієш, що всі люди, які зараз на війні, – вони твої хлопці, друзі, чоловіки, батьки.
Я б сказала, що усі роботи, представлені на бієнале, були рефлексією на війну. Але більшість представлених там художників уже певним чином працювали над цією темою від початку – з 2014 року.
Читайте також:
Сукня свободи. Як франківський бренд Framiore завойовує світ і виховує свідомість (ФОТО)
Як відчувалася у Венеції історія з cancell russia?
Російський павільйон був зачиненим. Це було рішенням російських митців ще з початку повномасштабної війни.
Я персонально не стикалася з росіянами. А от Леся Хоменко розповідала про це болісне переживання аж на фізичному рівні того, що там все одно були хороші росіяни. І важко було навіть чути російський акцент і розуміти, що ця людина десь ходить із тобою поруч.
Вони просто ходили поруч чи брали участь в дискусіях також?
Я не знаю жодної дискусії, в якій вони брали б участь. Думаю, я б про це почула. Росіяни були як глядачі. На цій бієнале була дуже чітка українська позиція, підтримка українців і відсутність голосу росіян, що в принципі є нормальною ситуацією зараз.
Як відвідини подій на бієнале вплинуть на роботу «Асортиментної кімнати»?
Цей зв’язок зі світовими дуже важливий для тих, хто працює в культурній сфері – подивитися, про що говорять різні країни у своїх павільйонах. Це такий реконект зі світовою повісткою. З одного боку, на бієнале у мене була якась відстороненість. Напевно, з цим стикаються всі українці, що нині виїжджають за кордон.
Але повернувшись в Україну, я зрозуміла, що це було дуже важливим досвідом. І хоч він був і не дуже приємним, але в кінцевому результаті це дуже круто – подивитися, про що говорить кураторське висловлювання у 2022 році – це таке підсумовування мистецьких світових процесів.
Якщо говорити про якусь інтелектуальну цінність, то бієнале є умовним Євробаченням. Це дуже афективне мистецтво, яке вражає своїми інсталяціями, впливом на тебе. Але бієнале точно має вплив на тих, хто з’їздив, – і зануритися в мистецтво і дистанціюватися від того, що відбувається тут.
Авторка: Ольга Суровська
Comments are closed.