Розмовляла Надія Шегда Спокій, увага, м’якість, дієве мислення, у непідробній простоті — глибина чуттєвого світосприймання. Мислити так просто, але занурюючись іноді у незвідані глибини, щоби вийняти найсуттєвіше, може лише Прохасько. Життя наповнює собою, життям наповнює, наповнюється життям, і попри все… вчора, сьогодні і завтра… залишається собою.Здається, що подорожуючи горами, долинами, містами, країнами, або ж навіть будучи непорушним, Прохасько скрізь і усюди знаходить відповідники внутрішньому «Я». Здається, він у будь-яку мить може стати частиною вітру або сонця, неба або землі, і бути ними саме тоді, коли найбільше треба комусь, собі, світові.Великий письменник малих текстів — це теж Прохасько.Пропонуємо розмову на продовження теми про галицький сепаратизм, яка розпочалася нещодавно на шпальтах газети «Галицький кореспондент». Після розставляння крапок над «І» «І» «І»… ще дещо… цікавеньке…
—?Найважливіше, що хочу сказати… Я не є політиком чи політичним мислитилем. Не сприймаю жодну ідеологію як таку, до якої міг би 100?%-во належати. Зберігаючи приватність думок, поглядів, називаючи себе письменником, маю можливість промовляти виключно від себе. Я не є галицьким сепаратистом ні в політичному, ні в суспільно-громадському сенсі. Ці письменницькі візії походять від серця, а не від розуму. Інша річ, що знаю трохи історію сепаратистського руху і можу щось розказати. Це особливості мого світосприймання, а не моя політична платформа. А походить все від питання патріотизму. Для мене об’єктом патріотизму є певний простір, в якому мені комфортно. А пов’язаний він з Україною в три способи: мені необхідний цей ландшафт, живе середовище української мови і людське розуміння, що не потребує сприйняття іншого досвіду… Натомість територія іншої України мене ранить: інша мова, зовсім інший досвід. Слухаю, що говорять про минуле інші люди… це як прірва, як буває у стосунках між чоловіком і жінкою… Об’єктивно ця іншість існує і це є причиною мого локального патріотизму. Інша справа, коли йдеться про сепаратизм як про модель. Вже нема совєтів, насильства, але відбувається ерозія на користь не мого патріотизму. Щоб зберегти українськість як таку, грубо кажучи, треба відійти у цитадель.
—?Уявімо, що поділ відбувся, або все ж відбудеться. Як бути тій частині українців, які живуть на Сході, але тяжіють до Галичини і навпаки?
—?Не роблю замахів на територіальну цілісність України. Мені здається, що ми надто переймаємося жалем до тих українців, які нібито хочуть бути українцями, але чомусь перебувають у ворожому таборі. Чому вони між собою переходять на іншу мову спілкування? Це страх? Це їхнє розуміння комфорту? Ну то хай собі дають раду з тим. Зрештою буде національний туризм. Будуть раз на рік приїжджати на відпочинок… Але про таке думати не можна, бо ніколи не мож буде нічого зробити. А всі ці розмови про толерантність… наскільки вони завели нас у безвихідь! Якась аморфна ситуація. От, скажімо, у Латвії. Російськомовного населення ще тоді було значно більше, ніж в Україні тепер. Але було чітко поставлене питання про громадянство, права, вивчення мови. Ніхто нікого не ґвалтує, але ти повинен свідомо визнати, що живеш на землі, яка є латвійською. І будь добрий дотримуватися правил того дому, в якому живеш.
—?Може в них не було на що опертися? Та зрештою… генетичний код…
—?Але найкращі взірці (козаки, селянство…) саме звідти. Правда, був голод. А страх смерті відбивається в ДНК, і українці, очевидно, стали після цього іншими. У нас такого не було. І ще одна дивна штука, про яку не хочеться говорити, бо не експерт. Але мені здається, що велику роль відіграв у цьому церковний поділ. Відколи з’явилися російські впливи, відбулася гібридна штука. Ця спільність віри з росіянами відіграла дуже паскудну роль у втраті ідентичності.
—?З огляду на цілісність, чи не є такі настрої все?таки концептуально шкідливі?
– Є. Та що є корисним для України? Єдине, що є визначеним як мета, але чого не можемо ніяк досягти — це добро і соціальний захист. Про те, якою далі має бути концепція українського народу, ніхто не знає і не говорить. Здається, якраз не вистачає різних варіантів. У наш час є така страшна річ (окрім того, що не йдеться вже про речі, які умовно можна називати святими, оскільки про них без посмішки вже не говориться…), як цікавий сюжет. Світ дуже потребує різних цікавинок: візії, інтриги…
—?У проекті С.?Шустера «Великі українці» за голосуванням глядацької аудиторії до десятки увійшов філософ Григорій Сковорода. Може Україні зараз потрібна якась кардинально нова філософська концепція, щоби почати мислити по?іншому, змінитися? Чи не думали, можливо, про її створення?
—?Власне. Потрібен концептуальний злам, який би не був пов’язаний з економікою чи політикою. Існують проводирі нації, ті, хто може сформувати перспективний план. Я не думав, бо то є дар. У когось має з’явитися сяйво і невідомо, чи то буде Мати Тереза, чи Діана, чи Шарль де Голль… Визнання Сковороди було би більш корисним, ніж визнання Бандери. Хоча розумію, що переможе Шевченко, бо він пасує всім. Але навіть якщо назвати цю подію торжеством правди і тверезого глузду українського народу, то це не зробить жодного кроку вперед. Бо не буде провокації у доброму сенсі цього слова. Якби обрали Сковороду, почали б говорити про те, хто він такий… про його філософію серця. Відбувався би рух у свідомості, була б провокація до якоїсь осмисленої дискусії.
—?Що таке сьогоднішня відповідальність перед нацією і державою, зокрема, коли йдеться про еліту (адже саме вона в усі часи визначала вектор спрямованості). У конкретних персоналіях, якщо можна.
—?Я впевнений, що такі люди є і серед письменників, і серед науковців. Але в жодному з них не бачу сили зробити той крок. Самої відповідальності й чесності замало, щоби щось спалахнуло. Таких людей багато, але вони нічого не важать у загальнодержавному контексті. Ось Жанні д’Арк ні з того ні з сього прийшло щось до голови і вона запалили цілий народ. Такий шанс, здається, був у Ющенка, якби він не виграв вибори. Його харизми і відповідальності вистачало, щоби бути індикатором стану, збуджувачем руху за правду, ідеали. Перемога Ющенка стала поразкою ющенківців, тобто тих, які були за нього.
—?Якби Західна Україна була окремішньою, який би лідер їй пасував?
—?Можна було би здійснити проект, якого не вистачало Україні завжди — проект «непомітних діячів». Те, що ми постійно зважаємо на наше керівництво, є поганим знаком. Насправді мешканці міста не повинні перейматися новинами про мера. Він має служити. І саме непомітність буде ознакою того, шо все робиться добре.
—?Часто в різних варіаціях звучить: «Ми найкращі, нам найгірше». Але це шлях в нікуди. То як… не відбулося громадянської ідентифікації?
—?На початку 90?х склалася така неймовірна ситуація, коли люди були готові жити у справжньому суспільстві. Це був шанс. Держава не втручалася. Але такі закони підпілля швидко призвели до злодійкуватих звичок. Тому ми далі живемо за нелегальними законами. Порозуміння на офіційному рівні є, але з натяками на неправову діяльність. Кожен готовий до дрібного злочину. Якщо так є, то чому я, як перша вчителька, не можу взяти в подарунок золотий ланцюжок?
—?«Підніматися з колін!». Чому так наполегливо прищеплюється саме ця конфігурація?
—?Насправді весь світ стоїть на колінах. Вільність думок і поводження не означають, що ти не стоїш на колінах. Кожна держава, в тому числі й майбутня західноукраїнська, якщо така буде (усміхається), є зацікавленою у цьому. Починаючи змалку дітей ставлять у кут. Та ж монополія на горілку і паралельно пропаганда здорового способу життя — це теж стояння на колінах. Якби щось сталося у переформатуванні української карти, то нічого кращого би не відбулося у житті суспільства.
Цей сепаратизм можна звужувати до все менших локусів і виявиться, що все залежить від тебе. Як собі побудуєш, так і буде. Найбільше, що можна змінити у світі, то змінити щось у собі на ліпше.
Трохи запаху, трохи смаку, трохи інтиму…
—?Де почуваєте себе вдома?
—?У Франківську, на Франківщині, на Галичині.
—?Які кольори переважають у палітрі Вашого життя?
—?Пастельні, не надто яскраві. Естетичним ідеалом є космацький узір (жовтий, коричневий, зелений), ландшафтним — зелено?сині та коричнево?сині кольори на наших полонинах. Найбільше люблю зелений колір. А культуральними для мене є так звані монохромні.
—?Ситуація: інша країна, можливо епоха, можливо планета… ніхто Вас не знає. Вам потрібно щось про себе сказати. Що прозвучить з Ваших уст в першу чергу?
– (Роздуми…) Я би сказав, що називаюся ТАРАС.
—?Навчилися варити зупу із топінамбура?
—?Я дивився. А навчилася жінка.
—?Хто заправляє сімейною кухнею і хто лідирує у Вашій сім’ї?
—?Дуже все демократично. Прості речі виглядають дуже гарно. Сніданок завжди готую я і роблю це на замовлення. Обіди або обідо-вечері готує жінка. Коли вона не встигає, то я. Вона робить то цікавіше, шукає різні способи і методи. Я менш цікаво.
—?Що Вам найбільше смакує?
—?Всьо, але улюбленою їжею є печена картопля з різними додатками: квашена капуста, сир, бринза, сіль, олія, часник, цибуля. Якби треба було, не дай, Боже, вибрати щось з їди на все життя, то саме це, бо не набридає.
—?Що в літературі смакує найбільше?
—?Я є читачем емоційним. Мені досить подивитися кілька абзаців, щоб знати, сподобається книжка чи ні. Завдяки цьому прочитав багато непотрібних книжок, які є гарними. Втрачаю інтерес до фікції. Щоразу більше подобаються невизначені жанри: белетризована правда, художня есеїстика… Є книги, до яких я щоразу повертаюся з цікавістю. До таких авторів належать руський письменник Довлатов, сербський Данило Кіш, чеський Богуміл Грабал.
– «Головним знанням письменника є знання того, про що писати не потрібно» (Г.?Флобер). Про що писати не потрібно?
—?У мене це серйозна проблема. Вже казав, що все менше люблю фікцію, вигадки, тягне на писання документальної невигаданої прози. Тому знаю, що не потрібно писати з погляду літератури «страшенно цікаво», якщо це травмує людей, для яких пишу.
—?Чи маєте у своїй шухляді щось, про що Ви б не хотіли, аби хтось довідався?
—?Нє. Всьо, що мені не подобається — знищую. Сотні разів можу писати кілька абзаців. Знищую сотні початків, поки не знайду відповідного ритму.
—?Відчуття часу. Що зачислюєте до категорії дочасного? Що для Вас у позачасовомсу вимірі?
—?Стосовно біологічного часу, то я знаю і відчуваю, що скільки триває. Хронологія мене не цікавить. Що таке дата? Для мене не існує минулого, теперішнього і майбутнього — все в одному. Перші роки мого життя відчуваю і тепер. Якби не зробив чогось раніше, то не було би того, що маю зараз. Живі деталі, розказані мені бабцею, є для мене такими ж актуальними сьогодні. Є так звані трансцендентальні речі, що поза матеріальною реальністю, але скажу дуже примітивно. Коли є біль, часу нема, як це не дивно. Біль поза часом.
– «Піст звільняє від залежності кривдити і брехати» — слова в одному з Ваших текстів. Узалежнення — це хвороба почуттів і відчуттів. Є щось, що справді заважає?
—?Відчуваю узалежнення від цієї території. З одного боку, це добре, а з іншого — будь-яке узалежнення справді є хворобливим. Проте я вибираю, що для мене є важливішим. Так само з курінням. Знаю, що це узалежнення, бо коли мені бракує сигарет, я починаю нервуватися. Але ще не наступив той момент, коли я захотів би з тим попрощатися. Певно, більш хворобливою є боротьба з самим собою.
—?За який вчинок Вам як українцеві могло би бути соромно?…
—?Розповім на недавньому життєвому прикладі. Ситуація була для мене гострою. Мене попросили написати ідею фільму. Всім написане сподобалось і поступла пропозиція написати сценарій. На це виділили великі кошти. Я пообіцяв, що буду співпрацювати, але про те, що має бути російське кіно, я не знав. Хоча мені казали, що прем’єра буде одночасно у Києві та Москві. Я перепросив, але то було дуже боляче. Раптом з’ясувалось те, чого я не міг зробити. Ще Екзюпері казав: «Ми відповідальні за тих, кого приручили..». Соромно було би перед тими людьми, які повірили мені, а я зруйнував їхню довіру (говорив одне — робив інше).
—?Що виснажує?
—?Останнім часом безподієвість.
—?Чого боїтеся?
—?Переляку. Є страх, а я боюся потрапити в ситуацію, коли станеться переляк.
—?Що є смерть?
—?Перехід у якусь форму буття, про яку я не знаю. Це одна з найцікавіших подій у житті.
—?Чекаєте на цю подію? Готуєтесь?
—?Не чекаю. Але здається, вже підготовлений. Це питання пов’язане з попереднім. Боюся налякатися, і при цьому дезорієнтуватись.
—?Вчора, 12 квітня, відзначався День космонавтики. Куди б полетіли? Куди літали у дитинстві?
—?У дитинстві моєю уявою про життя після життя була ідеальна картина, у якій — затишне ліжко на хмарах з купою книжок. Мож було літати, керуючи ліжком, і читати. Впродовж життя я постійно у снах літаю над землею. Хотів би опинитися у вологому тропічному лісі — і політати, як Тарзан, або поскакати по деревах, як мавпи…
—?Ходите в сандалях, іноді з торбиною або міхом, а чи не співаєте, як колись Сковорода?
—?Нє, здібностей не маю. Повірте, з сандалями то не є якийсь продуманий образ. Я вдячний своїй натурі, вихованню за те, що наважився робити так, як мені добре… незважаючи на те, як потрактується.
—?Повернімося до А. де Сент Екзюпері: «Твоя троянда найкраща, бо в неї ти вклав усе своє тепло і любов». Яка троянда найкраща для Вас?
—?Дуже складне питання. Сім’я в широкому сенсі. Родина — то великий букет, який можна розділити, бо не завжди добре, коли той букет вкупі. Є брат, і жінка, і діти, і мама. Часто ці любові у певному конфлікті. Давно зрозумів, що існує закон надувної кульки: коли натискаєш в одному місці — виникає впадина в іншому. Коли робиш добре для когось одного, то для іншого вже не додаєш. У цьому полягає трудність.
—?Ви собою задоволені? Маю на увазі самореалізацію. (Вважають, що при відповіді «так» людина вже нікуди не рухається, а психологи стверджують, що це ознака руйнації особистості).
—?Маю двох дітей, тішуся, що вони є саме такими, як є. Маю щасливу жінку, можу всіх утримати. Інша справа, що я незадоволений собою зараз. Знаю дуже багато своїх слабостей, паскудних сторін, з якими борюсь, знаю багато поганих речей, на які я готовий, і це вже є недобре. Є дві книги, які по?справжньому хочу написати, але ще до них не готовий, бракує досвіду і письменницької майстерності. Отже, самореалізації ще не відбулося.
Comments are closed.