Його називають голосом Майдану, запрошують вести велелюдні урочисті події, презентувати українську культуру далеко за кордоном. Заслужений артист України, актор столичного театру «Сузір’я» Євген Нищук грає в театрі і знімається в кіно. Галичани впізнають його з фільму «Андрей Шептицький», у якому він зіграв зрадника митрополита Стефана. Недавно Євген побував у рідному Івано-Франківську.
— Євгене, що привело вас у театр?
– У дитинстві дуже любив футбол, брав участь у змаганнях, що проводилися на базі 14 школи. Тепер граю за команду шоу-бізнесу. Вперше втрапив до театру після того, як одного разу з повибиваними зубами і струсом мозку відлежав у лікарні та мав перерву у тренуваннях. Тоді театр справив на мене магічне враження. Далі було знайомство зі Світланою Сініциною та її театром‑студією «Синій птах». Потім – студія «Резонанс», ще пізніше – Емма Озимінська та її «Медитація». У Франківську й зараз сильна акторська школа. Поступати мені порадили у Москві. І хоч пройшов у Щепкінське училище, та на навчання залишився у Києві. Трохи збили путчівські часи і страх, що ми вже в іншій державі.
– Ви дуже різноплановий: театр, кіно, ведення концертів. Що ближче?
– Попри те, що зараз кінематографу небагацько, все ж знімаюся у кіно, маю головні ролі в театрі, чимало озвучень – наприклад, Гаррі Поттер, багато іншого. Добре, що свого часу міністр культури Вовкун наполіг, аби дублювання українською велося по всій країні. Російськомовні діти, наприклад, з великою охотою дивляться дубльовані «Тачки». Утім, мій основний заробіток – це ведення концертів.
– Над чим працюєте зараз у театрі?
– Щойно завершив роботу над моновиставою «Момент» за твором Винниченка. У ній – життя одного дня і вечора, а тому й роздуми про короткочасність буття. Багато людей хочуть щастя, любові, але коли треба ступити крок уперед, чомусь цього не роблять. Такі моменти хочу показати в кіно, тобто йдеться про використання у постановці сучасних тенденцій синтезу театру і кіно. Музика одного з найкращих українських бандуристів Романа Гриньківа, частково використовуємо Вакарчука, а хореографія – Олі Семьошкіної. Режисер постановки – Тарас Жирко, з яким я працював над виставою «Ассо та Піаф», що йде зараз в театрі «Сузір’я». До речі, з цією виставою ми хочемо приїхати до Франківська.
– Свого часу ви були причетні до закону про кіно. Хто ще з митців входив до тієї групи радників?
– Кіно у нас катастрофічне, у повному простої. Добре, що врешті прийняли цей закон. Щоправда в дію він увійде лише у 2011 році. Свого часу у комісії був Кирило Стеценко, згодом – Василь Вовкун, Тарас Грималюк, Олесь Янчук, Михайло та Юрій Ільєнки. Що дійшло в комітети Верховної Ради, нині треба розбиратися. Закон про меценатство, який ніяк не доведуть до пуття, дає можливість зменшити оподаткування, що може стати інтересом для меценатів. Головне, щоб не підвели кіно під політичну кон’юнктуру…
– Гадаєте, державна політика і в кіно торуватиме проросійським шляхом?
– Подейкують, що на Нацстудію Довженка є вже певні плани. Проблема в тому, що наші серіали робить російський ринок, а тому у них свої теми. І ще – у них є негласний закон: головні ролі грають виключно російські актори. Дарма, що наші значно яскравіші. Коли одного разу я пройшов на одну з голов-них ролей на тих пробах, мені було сказано так: «Мы не можем работать с вами…». А оскільки мій типаж не підходить на якогось там бомжа чи мєнта, то я для них взагалі не годжуся.
Виходячи із фінансової катастрофи, добре було б дати «зелене світло» недовгим телесеріалам з умовою серйозного підходу до теми. До того ж, у нас часто бувають перекоси: якщо знімати українське, то тільки історичне. А якщо брати якусь сучасну тему, то вже паніка, бо нібито не про що і не знають як.
– Кажуть, у нас немає і кіносценаристів…
– Начебто цим займався конкурс «Коронація слова». Але де ті теми – невідомо. Чому, наприклад, не зняти фільм про Гонгадзе, навколо якого було україномовне журналістське середовище? Або про Скнилівську трагедію, описавши конкретну історію. Про Крути теж можна розповісти на прикладі трьох хлопців та їхніх дівчат, а трагедію та розстріл подати лише наприкінці. Теми є, немає чомусь бажання.
Не треба гнатися за голлівудськими стандартами, за блок-бастерами на зразок «аватарів». Нехай буде одне-два українських кіно, але щоб про нього говорили, як про самобутнє. Поетичне кіно Параджанова і Миколайчука, приміром, не було схоже на радянське, але є документи про те, що Параджанова свого часу запрошував Голлівуд. Та оскільки запрошення надходили на кіноспілку, то вона й вирішувала: «Он не может, поскольку работает на государство».
– Для творчої людини від простою до деградації недалеко, чи не так?
– Відколи я почав ходити на кіностудію, а вперше втрапив туди на перегляд «Фуджоу», то спостерігав, як режисери та актори потроху спивалися. Простій – завжди трагедія. Страшні дев’яності роки спалили Степанкова, який щороку знімав по дві-три картини, а тут раз – і нічого. Через таку сумну причину багато пішло з життя митців.
– Що для вас ближче – театр чи кіно?
– Тут специфіка різна. Цінність кіно – у процесі, а не в результаті. Театр – це миттєвий контакт з людьми і навіть ґвалтування душі. Після вистави хочеться жити. Коли довго не граю на сцені, рідні кажуть, що це проявляється навіть у побуті. Хоча вважаю, що сцена і життя – то різне і змішувати не треба.
– У вас гарний тандем із режисером Олесем Янчуком.
– Я знімався у двох його картинах – «Залізна сотня» і «Владика Андрей». Колись Олесь знімав фільм за сприяння Михайла Вишиванюка. Можливо, ця співпраця відновиться. Добре було б узагалі використовувати базу Західної України, щоби були задіяні і франківські актори, і щоб місця карпатські знімали.
– Кажуть, ролі актора формують його творчу долю. Що можете сказати про себе в цьому контексті?
– Після деяких ролей треба йти до церкви і відмолювати. Я так і зробив після зйомок у фільмі Бійми «Прощання з Аїром», де мій герой зарізав людину. А взагалі‑то ця гра для того, щоби хтось не повторив. А ще є акторська тяга зробити щось цікаве. Насправді питання в доцільності – що з цього винесе глядач? Якщо виправдано, то інакше не може бути. Та й не треба.
Comments are closed.