Іван Бондарев В попередніх статтях на тему івано-франківських пам’ятників, ми вже дали їх історію часів Польщі та Австро-Угорщини. Сьогодні — про пам’ятники радянських часів.
Народжені у СРСР
Радянська доба тривала на Прикарпатті відносно недовго — неповних 50 років. Але за цей порівняно невеликий відрізок часу було споруджено більше пам’ятників, ніж за два попередніх століття. Багато з них знесли вже за часів незалежної України, але деякі знищували свої. При чому більшовики так добре ховали «кінці у воду», що автору цієї статті знадобилось півроку, щоб зібрати необхідний матеріал. Отже, давайте разом відкриємо ще одну маловідому сторінку історії нашого міста.
Найкращий льотчик країни
Якось до моїх рук потрапив Буквар початку 50?х років. Серед типових дитячих віршиків у пам’ять врізалась наступна загадка:
«Хто найкращий льотчик країни? Це товариш Сталін!
Хто найкращий лікар країни? Це товариш Сталін!
Хто найкращий шахтар країни? Це товариш Сталін!»
Товариш Сталін виявився також найкращим вчителем, моряком, агрономом і прикордонником. Впевнений, якби політ Гагаріна відбувся десятьма роками раніше, йому все одно було би далеко до найкращого космонавта СРСР.
На кінець 40?х — початок 50?х років ХХ століття припав пік культу особи Сталіна. Він був присутній всюди і завжди. В шкільних класах, кабінетах керівників, у виробничих цехах, армійських казармах та лікарняних палатах висіли портрети улюбленого вождя. При чому не просто припадали пилом і мухами, а постійно прикрашались квітами, колоссям пшениці та іншими екібанами.
По радіо безперебійно транслювали виступи колективів художньої самодіяльності, в репертуар яких неодмінно входила «Кантата про Сталіна». На сторінках газет вождя славив Максим Рильський:
«… Хвала Тобі, Батьку, лунає усюди,
Цвіте і палає у чесних серцях,
Ідуть за Тобою окрилені люди,
Зорею сіяє нам Сталінський шлях…».
Йому вторив Павло Тичина:
«… І Сталін з народом в сердечній розмові!
І Сталін народу пораду дає.
—?Ой, Сталіне рідний, ми дужі, готові!
Прийми наше серце у серце своє».
У ті часи у Станіславі можна було спостерігати картину, коли після завершення трудового дня троє роботяг сходилося до купи і йшли… Ні, не пиячити, хоча це й не заборонялось. Вони йшли у гурток по вивченню біографії великого вождя. Уявіть собі, як дорослі дядьки старанно виводять у зошитах «Сталін — це Ленін сьогодні». А після завершення занять вони розходились по домах у різні кінці міста. Один мешкав на вулиці Сталіна (Шевченко), інший йшов на вулицю Сталінської Конституції (Франка), а декому доводилось топати аж до Сталінградської (Бельведерської).
Та що там вулиці! Навіть професійні свята не обходились без титулування керманича. По всій країні гучно відмічали День Сталінської артилерії, Сталінський день залізничника та День Сталінської авіації. Хоча, з іншого боку, яке ж свято авіації без найкращого льотчика.
Але і цього було недостатньо. У 1950 році обласна рада депутатів навіть висунула пропозицію перейменувати Станіслав на Сталінськ-Прикарпатський, як вдячність за об’єднання всіх українських земель. (І скажіть мені після цього, що «Івано-Франківськ» важко вимовляється).
Ну і звичайно ж пам’ятники. Без них було ніяк. Оскільки Станіслав мав статус обласного центру, то нараховував аж 4 пам’ятники і один скромний бюст. Він розміщувався у парку на алеї маршалів, і це практично все, що про нього відомо. А ось про монументальні зображення вождя у повний зріст вдалося довідатись дещо більше.
І. У парку
3 квітня 1949 року Станіславський міськвиконком прийняв рішення №?102, згідно з яким у парку мали повстати фігури Леніна і Сталіна. В ті часи слова не розходились з ділом і вже 10 червня «Прикарпатська правда» помістила розлогу статтю про завершення реконструкції парку Шевченка та встановлення там деяких пам’ятників, серед яких був і Йосип Віссаріонович.
Фігура заввишки 2 м була виконана з білого залізобетону та стояла на постаменті висотою 2,5 м. Автором роботи був відомий на той час скульптор Олександр Здіховський, якому партія довірила відповідальну справу ваяння своїх вождів.
Сталін зображений у шинелі із незмінною люлькою в правій руці. Стояла ця скульптура на центральній алеї парку, біля входу до літнього театру. При чому вождь всіх народів пильно дивився у потилицю Леніна, пам’ятник якому знаходився метрів за 300 попереду.
А праворуч, у напрямі сучасної вулиці Чорновола, у парку розбили Алею маршалів Радянського Союзу. Проте портрета Йосипа Віссаріоновича там не виявилось, так як на той час він вже 4 роки був генералісимусом.
ІІ. На вокзалі
Весною 1950 року на Привокзальній площі закипіла робота. Комсомольці і комсомолки висаджували 145 багаторічних лип та сотні кущів, утворюючи з них симпатичні алеї. Незабаром центр новоствореного скверу прикрасила собою фігура товариша Сталіна. На єдиній фотографії, яка була у моєму розпорядженні, цей пам’ятник ледве видно, але через його білий колір можна припустити, що виконаний він з гіпсу чи бетону. Керманич обернений до головного фасаду вокзалу і немов вітає усіх приїжджих: «Ласкаво просимо до Станіслава».
ІІІ. На Грюнвальдській
Коли після німців до Станіслава повернулась радянська влада, одразу постало питання: де розмістити обком і міськком? Ратуша одразу відпала, так як була значно пошкоджена фашистами та й навряд чи вона змогла б розмістити у собі величезну кількість чиновників. Тому вибір пав на будівлю колишньої дирекції залізниць, що по вулиці Грюнвальдській. Логічним виглядає і рішення міськвиконкому від 20 червня 1950 року про встановлення на площі перед обкомом монументів вождям світового пролетаріату. Виконання робіт доручили вже відомому нам скульптору Здіховському, який добре зарекомендував себе у парку Шевченко.
Урочисте відкриття обох скульптур відбулось 6 листопада того ж року, напередодні чергової річниці Великої Жовтневої революції. Загальна висота пам’ятника становила 3,5 м, причому сама фігура мала 2 м. Матеріалом слугував бетон, зрозуміло, білого кольору. Скульптури розташували по боках головного входу до обкому, при чому Сталін стояв лівіше.
На старій листівці не можна детально роздивитись весь пам’ятник, але чогось він підозріло нагадує скульптуру Сталіна у парку. Можливо, товариш Здіховський не встигав виконувати чисельні замовлення по області та «шльопнув» генералісимуса зі старих заготовок.
ІV. Біля пошти
Ще у буремному 1918 році дідусь Ленін казав: «Ставьте как можно скорее, хотя бы пока в непрочном материале, возможно, больше памятников великим революционерам и тем мыслителям, поэтам, которых не хотела чтить буржуазия за свободу их мысли и прямоту их чувств. Пусть изваяния предшественников революции послужат краеугольным камнем в здании трудовой социалистической культуры».
І вірні послідовники буквально виконали цей наказ. «Прикарпатська правда» за 23 квітня 1946 р. повідомляла, що у 12 містах області планують встановити пам’ятники Леніну і Сталіну. Зокрема у Станіславі монументи будуть встановлені до Дня Перемоги. Проте чомусь у травневих номерах газети жодної звістки про появу нових скульптур так і не з’явилось.
А між тим спільний пам’ятник Леніну і Сталіну в нашому місті існував. Щоправда, коли його встановили, мені з’ясувати не вдалось. Стояв він на сучасному Вічевому майдані (тоді площа Перемоги) біля стіни поштамту. Місце обрано не випадково, так як за Польщі там була могила невідомого солдата.
Це був не просто пам’ятник, а ціла скульптурна композиція. На лавці сидить дядечко Ленін, поклавши праву руку на книгу, яка навряд чи є Біблією. А лівою він погладжує рукав Сталіна, і немов каже тому: «Я втомився. Я уходжу. Лишаю тобі країну». Праворуч від нього стоїть ще відносно молодий Йосип Віссаріонович у френчі та кирзових чоботях «гармошкою». У лівій руці вождь тримає газету, не виключно що «Прикарпатську правду», при чому не просто тримає, я якось судорожно притискає до себе. Вся ця зворушлива німа сцена виконана у традиційному білому бетоні та розміщена на широкому постаменті.
Автора цього шедевру мені встановити не вдалось, але це був точно не старина Здіховський. Справа в тому, що такий самий пам’ятник ще до війни існував в Омську, і тому наш варіант є лише штампованою копією.
Падіння небожителя
5 березня 1953 р. Сталін помер, а вже 26 лютого 56?го Микита Хрущов, на ХХ з’їзді КПРС, розвінчав культ особи свого попередника. Цей доклад виявився роковим для десятків тисяч скульптур вождя по всій території СРСР. У Станіславській області їх топили у Дністрі, зривали автокранами, ховали у великих підвалах садиби Рея та просто розбивали на друзки. В самому ж Станіславі події відбувались приблизно так.
Літом 1956 р. один хлопчик, який мешкав поблизу парку Шевченка, прокинувся вночі, почувши звідти якійсь шум. Він вибіг з дому та побачив у центрі парку купу людей та декілька одиниць будівельної техніки, серед яких запам’ятав вантажівку. Майже одразу до нього підійшов міліціонер, який наказав забиратися геть. З органами жартувати було небезпечно і тому хлопчик чемно повернувся додому. Яке ж було його здивування, коли вранці, замість пам’ятника Сталіну він побачив охайну клумбу з чудовими квітами.
А на Привокзальній площі історія з демонтажем набула анекдотичного характеру. Там замість фігури Йосипа Віссаріоновича на постамент поставили гіпсового Тараса Шевченка. У відповідь на цю рокіровку усна народна творчість видала вбивчу коломийку:
«Люди мої, люди мої,
Що ж ви наробили?
На грузинську сраку,
Хохла посадили!»
Напевно, ця пісенька дійшла до батьків міста, адже вже у 1958 році Привокзальна площа була вільна від всіляких монументів. І цей випадок був далеко не одиничний. Так, у парку міста Сміла, що на Черкащині, і досі стоїть пам’ятник Леніну… у брюках з лампасами генералісимуса.
Найдовше Сталін протримався на Грюнвальдській. Він ще був присутній на поштівці 1958 р., проте через два роки там залишився лише Ленін.
Дата зносу скульптурної композиції на площі Перемоги поки що не відома. Цей пам’ятник так само таємничо зник, як і з’явився.
У читача може виникнути запитання: невже від цих величних монументів вождю нічого не залишилось?
Залишилось, відповім я. У приватній колекції мого знайомого зберігається кам’яна голова Сталіна, яку той виміняв у якогось алкана за дві пляшки горілки. Є припущення, що це залишки скульптури на Привокзальній площі.
А ось побачити пам’ятник вождю всіх народів на власні очі сьогодні можна лише в одному місті — на батьківщині героя, у грузинському містечку Горі.
І на завершення хочу сказати, що я не є затятим сталіністом (а також троцкістом, бухаринцем і зинов’євцем), не закликаю до відновлення монументів Сталіну в Івано-Франківську і взагалі виступаю проти культу будь-якої особи, незважаючи на її національну, класову чи політичну приналежність.
Хоча, насправді, я, та, непевно, і Ви, шановний читач, навряд чи відмовились від пропозиції встановлення собі скромного пам’ятника в центрі рідного міста. А ще краще двох.
Comments are closed.