Зовсім незабаром світ побачить нова книга франківської поетеси Галини Петросаняк «Спокуса говорити». Пропонуємо читачам напередодні прочитання спокусити і, розділивши спокусу навпіл, довідатись про те, що було, що є і що буде…
Народилася Галина Петросаняк у 1969 р. в Черемошній Верховинського району. Вивчала російську та німецьку філологію. У 2001 р. захистила дисертацію за творчістю австрійського письменника Йозефа Рота. Була стипендіаткою австрійського уряду.
Від 1991?го була автором текстів івано-франківських музичних формацій «Старий Станиславів» та «Rara avis».
1996 — перша збірка «Парк на схилі». У 1997 р. вірш із цієї збірки був визнаний Академією БУ-БА-БУ найкращим.
Перекладає з чеської і на чеську. Перекладений нею європейський бестселер «Остання вікножирафа» Петера Зілагі був надрукований у серії «Колекція Перфецького».
2000 — друга збірка віршів «Світло окраїн».
Брала участь у багатьох міжнародних літературних фестивалях і поетичних читаннях. Її вірші перекладені польською, німецькою, білоруською, російською мовами. Викладає німецьку мову в Прикарпатському юридичному інституті. За словами колег по перу є однією з найавторитетніших і, безперечно, найцікавіших українських авторів.
— Чому «Спокуса говорити»?
— Був період, коли я відійшла від літератури і думала, що не буду повертатися. Одним з найважливіших змістів цього словосполучення є біблійний. У Біблії говориться про те, що найпідступнішим ворогом людини є її язик, — орган ніби маленький, проте шкоди може завдати неймовірної. Говоріння — це величезна спокуса і відповідальність. Перед цією спокусою я черговий раз не встояла.
— Якщо не говорити, то, очевидно, треба мовчати. Чи не є мовчання зрадою стосовно себе?
— Не сприймаю це аж так. Залишаю за собою право вибору. Не відчуваю, що мушу, бо назвалася колись грибом. Як зраду теж не сприймаю, хоча тут є багато інших підводних течій. Зізнаюсь, що відчуваю сум за віршами, коли довго не пишу. Література — це те, чого в Україні не бракує. В Україні бракує раціонального. Я філолог, але що вмію ще крім говоріння і писання? Мені хочеться впливати на ширший контекст.
Ми жаліємось на багато що у житті, а література мало що змінює. А ще я мала певні ідеалістичні вимоги… Зараз розумію, що ніхто ніколи не буде відповідати твоїм уявленням, які часто можуть бути ще й хибними. І це для мене десь виклик собі: чи зможу ще щось?
— Що хочеться розповісти про нову книгу?
— Тут вірші, які я писала впродовж 5?7 років, переклади німецькомовного поета Райнера Кунзе, з яким два роки тому мала нагоду познайомитись. Йому 73 роки, але, незважаючи на вік, він молодий, відкритий і цікавий. Також есеї, які стосуються мого чеського досвіду. Є дуже персональний есей про середовище, в якому росла, про долання життєвих кордонів. Цей есей написаний для австрійського проекту «Рух через кордони». Я подумала, що для мене кордон — це метафора… Есеїстика — дуже демократичний жанр. Для себе бачу його як перспективу.
— Ближчою для Вас є все ж поезія?
— Так. Але дуже люблю хорошу прозу. Зрозуміла, що мій смак із моїм розумінням того, що таке хороша проза та моїм вмінням писати не співпадають. Можна писати грамотно стилістично, але має бути поліфонія — звучання голосів. Хороша проза — це насамперед поліфонія в «бахтінському розумінні». В кого є дар грати, бути актором, той добре і пише.
— За іменами яких українських авторів можете визначити хорошу українську прозу?
— Трохи відійшла від літератури. Але таку поліфонію добре відчуваю в Андруховича. Він має цей дар. От в «Рекреаціях» є дуже переконливий жіночий монолог і немає відчуття, що говорить не жінка. Жадана більше знаю як поета. Але те, що я читала, може свідчити і про його талановитість у цьому розумінні.
— У радянській літературі був ідеалістичний герой. Вважалося, що до нього треба тягнутися. Як зі взірцями у сучасній літературі?
— Все це дуже складно і потребує глибокого дослідження. Поширеною є думка, що ідеалів не має бути, бо це профанує українську літуратуру як таку. Так, ідеалів немає і в житті. Але автор мусить якимось дуже тонким способом натякати на естетичному. Якщо людині 20 років і ще немає захисту, надбудов… Я спрощую, але модель така… я певна цього. Можна залишатися дуже хорошим автором і зважати на це.
— Вважається, що найчастіше проза — це те, що приходить з досвідом, а поезія — від Бога. У В.?Герасим’юка є поетичні рядки: «Поезія — це Медея, що вбиває дітей своїх». Як вони звучать для Вас?
— Це індивідуально і саме так трохи страшно. А справді цікавою для мене є та проза, за якою життєвий досвід, знання психології. Цікаво, коли вчинки героїв мотивовані, вони поводяться логічно, а не від руля.
— Що є ідеальною формою для поезії?
– Є поділ на поетів діонісійців та аполлонівців. Мені здається, що більш плідним з перші, бо вони здатні черпати з усього, що довкола. Аполлонівці нудніші, більше заглиблюються в себе. Їхні самокопання ведуть до самооплакувань. Світ у них починається з себе і закінчується собою. Але це теж дуже цікаво, бо вони чесні і правдиві. Я сама аполлонівка. Для себе сприймаю це як мінус, бо скільки можна? На певному етапі зі своїми жалями пора зупинитися.
— «Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там» (Ліна Костенко). За чим повертаєтеся у дитинство?
— Нічого нового, мабуть, не скажу. Воно формує нас і відгукується… Хоча в деяких авторів я читала, що це для них інший світ, зовсім з ними не пов’язаний. Я відчуваю, що є тією ж, якою була.
— Що гріє?
— Я дуже рада своїй сільській ментальності, бо відкрита світові. Такі люди схильні пробачати, цікавляться іншими, не проти, щоби цікавилися ними. Це не дратує і не викликає бажання обгородитись високими парканами. Бачу, наскільки ускладнює людям життя така герменевтичність. Рада, що маю такі геть сільські риси.
— В будь-якому разі така здатність наближає до досконалості…
— Так, можливо. «Все найголовніше — просте», — писав Тарас Прохасько. Може не дослівно, але за суттю так. Все визначальне у житті — це елементарні речі і за ними далеко лізти не треба.
— Що бачили поза Україною, у мандрах? Як це на Вас впливало?
— Ця тема є для мене життєво важливою. Всі мандри формували мої уявлення про світ, про те, якими мають бути люди, як вони мають поводитись. Першою була поїздка до Австрії у 1995 році. Останнє моє перебування у Швейцарії (Цюріх) стрижнево вже не впливало на мою свідомість. Але мене цікавить тепер співвідношення України і Європи. Я увійшла в азарт і порівнюю: у чому ми вже Європа, у чому ЩЕ ні, а в чому ВЖЕ ні. У 2005 році була в Росії. Мені здається, що до Росії ми ближчі, як до Європи, навіть попри все моє негативне ставлення до цього. Може моя думка профанна, але мені здається, що українство, українська мова, українська історія великою мірою дуже заважає східній Україні. Вона не любить визнавати назагал, що є Україною. З цього випливає, що ця територія не зовсім Україна. Це не Росія, але й зовсім інше, ніж Галичина.
— Маєте настрій відійти від літератури. А чи займалися б політикою?
— У нашій країні ні. Бо треба бути готовій піти на смерть і тут же померти. Або пристосовуватись… Вцілому прагнення влади є у людей певного гатунку. Багато чесних і чемних людей не хочуть мати нічого спільного з владою. Це є симптомом, на відміну від західних суспільств.
— Що для Вас могло би бути ознакою готовності до смерті?
— Духовний стан у найпервиннішому значенні слова. Необхідно розуміти концепцію Творця… Якщо вирівнялись цінності, то місія виконана. Бо мета життя — пізнати Бога і жити згідно з цим пізнанням.
— Про народження і смерть у літературі. Чи має внутрішньо щось померти, аби народилось нове творіння?
— Ми змінюємось, відбувається переоцінка… Щось відходить і відмирає у писанні, а відповідно й народжується.
— Жарти любите?
— Дуже, проте моє почутя гумору пасивне. Вміння жартувати і перетворювати все на сміх — велика знахідка.
— Може пригадаєте щось кумедне?
— Мій син дуже філологічна дитина, добре відчуває слово. І ось недавно він досить дотепно скаламбурив. Ми мили його черевички — всередину потрапила крапля води, а він каже: «У капець капнуло — капець». Дуже сам з цього сміявся, бо розумів, що вийшов гарний каламбур.
Comments are closed.