У Прутівці Снятинського району вже чотири роки діє чи не єдиний в Україні сільський народний театр «Ґердан». Тут все по-справжньому: гастролі по сусідніх селах, перемоги на конкурсах, професійна режисерська постановка, розкішні костюми. А все завдяки актору-пенсіонеру Миколі Кейвану.
Колись Прутівка мала геть іншу назву — Карлів. Є версія, що шведський король Карл ХІІ після поразки під Полтавою зупинявся саме тут. І ніби багато з його поранених вояків залишились у цій місцевості. «Чий ти?» — запитували їх. «Карлів», — казали шведи…
Бісер і майстер
Микола Кейван — невисокий, худорлявий чоловік — з 1975 року працював у івано-франківському облмуздрамтеатрі. Був тут і артистом хору, і помічником режисера, і завідувачем трупи, а після виходу на пенсію залишився актором. Буває й досі грає в деяких виставах. Весь свій час він проводить у рідному селі Прутівка, бо там створив і очолив сільський театр.
«Чотири роки тому до мене звернулися активістка нашого села Марія Фроляк і колишній війт — Федір Симотюк, — розповідає пан Микола. — Вони хотіли, аби в селі був якийсь драмгурток, і щоб я допоміг поставити виставу «Циганка Аза». Я й погодився, бо то дуже цікаво, ще й була можливість попрацювати режисером-постановником».
Оскільки Микола Кейван — професійний актор, то до нової роботи поставився дуже серйозно та відповідально. Назва театру виникла майже одразу — «Ґердан».
«Це така прикраса, яку носили й у нас на Покутті, — пояснює чоловік. — Може буде нескромно, але спершу — це купа бісеру, а якщо за нього береться майстер, то він робить справжній твір».
Отак, після численних репетицій і народився його «твір» — перша постановка вистави «Циганка Аза». З нею у травні 2009 року «Ґердан» дебютував на сцені рідного клубу. Пан Микола каже, що тоді їм аплодував заповнений зал.
Кейван обережно виймає афішу з тої вистави. На ній — справжня трупа, на простих селян актори зовсім не подібні. Правдивий циганський табір: жінки у кольорових квітчастих сукнях, чоловіки — у шовкових сорочках. Цікаво, що костюми до кожної вистави селяни шиють самі.
Глядач хоче бачити
Сьогодні сільський театр «Ґердан» нараховує десь 25 акторів віком від семи до 83 років. У репертуарі мають чотири вистави: «Довбуш» за Ярославом Ярошем, «Земля» Ольги Кобилянської, «Чого трембіти голосили?» Марка Черемшини та «Циганка Аза» Михайла Старицького.
Зараз «ґерданівці» працюють над новою виставою «Виший, кохана, сорочку» Ярослава Ясінського.
«Кожна вистава у нас готується майже рік, — зітхає керівник театру. — Самі розумієте — село. Хто прийшов на репетиції, хто не прийшов, бо в кожного господарство. То нині двоє прийдуть, завтра ще двоє, а в останній день до виступу я складаю все докупи, роздаю хто за ким має йти. Так і виступаємо. На репетиціях я дуже лагідний, але в день виступу… Мало не вибухаю».
На репетиції «ґерданівці» збираються по вечорах у сільському клубі, а взимку — до хати свого керівника, бо клуб не опалюється.
«На кожній репетиції я намагаюся подавати ще якусь театральну теорію, хоч не завжди вдається, — говорить Микола Кейван. — Багато часу у нас йде на читання за столом. У професійному театрі є такий «застільний» період, тобто актори читають тексти. Дві-три репетиції, а потім на сцену. А в нас «стіл» займає набагато більше часу. У справжньому театрі краще раз побачити, ніж сто разів почути. А мої думають, що текст — це найголовніше у п’єсі. Але ж глядач більше хоче бачити, а не чути…».
За чотири роки театр «Ґердан» об’їздив чимало конкурсів і фестивалів, отримав звання народного. Наприклад, минулого року в Очакові на фестивалі «Від Гіпаніса до Борисфена» «ґерданівці» були дипломантами, а цього року стали лауреатами. Нині про театр знають по всій Україні, надсилають запрошення на престижні фестивалі.
До речі, цього року в Очакові «ґерданівці» отримали схвальні відгуки за постановку вистави «Земля». До неї Микола Кейван спеціально збирав і записував у старожилів забуті покутські веснянки-співанки. Цікаво, що тепер ті співаночки у селі знають всі. Навіть відновилася традиція влаштовувати весняні гуляння біля церкви.
Таке життя в акторів
Окрім театральної роботи, Миколі Кейвану вдалося спробувати й кіношної. Нещодавно він повернувся зі зйомок фільму про Сергія Параджанова. Там зіграв маленьку роль — перукаря. Під час зйомок йому довелося навіть стригти справжніх зеків із Дрогобицької колонії. Каже, за два дні зйомок набрався багато вражень.
«У кіно вражає ставлення режисера до акторів — їх там майже носять на руках, — сміється пан Микола. — У театрі такого менше. В кіно ти цілий день можеш сидіти й нудитися, а коли почнеш працювати перед камерою — оживаєш, отримуєш купу емоцій. А в театрі: є повний зал — є задоволення, мало глядачів — менше задоволення. Але все одно працюєш і віддаєш залу все, що можеш».
До речі, у родині Кейванів — лише творчі люди. Дружина Миколи Анна працює вчителем у музичній школі. Також з дітками ставить якісь хорові постановки, підтримує чоловіка в його роботі у «Ґердані». Коли нема кому зіграти якусь роль, то сама виходить на сцену — виручає.
«Він живе тим театром, — посміхається Анна Кейван. — Пропадає на тих репетиціях. Щось читає, шукає, наставляє, ще й сам костюми шиє. Наприклад, до вистави «Довбуш» чоловікам пошив сердаки, а собі костюм Потоцького».
Два сини Кейванів — Орест і Василь — мають хист до малювання. Їхніми картинами обставлена вся квартира. Пан Микола залюбки розповідає про кожну.
У молодшого — Василя — був реальний шанс також піти театральними стежками, на сцені він виступав уже в чотири роки, але…
«Якось Василь поїхав з театром на гастролі, — пригадує Микола Кейван. — А там їх невдало поселили, дитина незручно спала, і вже тоді в його голові заклалася думка, що таке життя в акторів — завжди. З того часу про театр чути не хоче».
Театр — як кохання. Або воно є, або нема. «Ґердан» уже зумів закохати в театр багато різного люду…
