Сміхом пісню не загробиш

Мала антологія українського музичного стьобу Євгенія Ступ’як Така наша натура, що над своїми бідами ми радше воліємо сміятися, ніж плакати. Це добре ілюструє і нинішня ситуація: людям набридли вічні політичні дебати та нудні прогнози аналітиків, народ обирає іншу розвагу – те, що висміює ці явища – «стьобні» програми і таку ж музику. І не тільки сьогодні – сміхова культура в українському музичному просторі була популярною завжди, завжди виконувала певну функцію і мала свої секрети.

Маси і пісня

Почнемо спочатку. Тобто з визначення. Звісно, що такого слова, як «стьоб» немає в жодному класичному тлумачному словнику. Проте його не важко знайти в «Словнику жаргонної лексики української мови», який уклала відомий професор-філолог Леся Ставицька. «Стьоб» – це іронічний, насмішливий стиль в літературі, живописі, кіно. Походить від літературного «стьобати» – бити кого-небудь або вдаряти чимось гнучким; хльостати, шмагати».

Отже можна зробити висновок, що музичний «стьоб» найбільш характерний для стилю панк. В українському музичному просторі були гурти, які не обмежували творчість рамками панку, але «стібалися» – висміювали проблеми, актуальні для всього суспільства. І мали шалену всеукраїнську популярність.

За словами психолога Світлани Сторчевої, «сатира і гумор завжди розряджають ситуацію, розслабляють. Тому й користуються попитом. Для українців, як національності, властиво те, що вони завжди любили насміхатися над собою».

Спочатку були…

Якщо якась музика має попит, значить вона потрібна у цій державі, у цей момент. Тож варто повернутися до початків української незалежності. Сміхову музичну культуру тоді міцно тримали три кити – «ВВ», «Брати Гадюкіни» та Сестричка Віка.

Звісно, першими були «ВВ». Меланхолійний і пофігістичний герой пісень Олега Скрипки пропонував «забити» на проблеми і «піти до річечки, стрічати зірочки». Та поруч з меланхолією у тій музиці було стільки життєдайного драйву, уособленням якого можна вважати пісню «Танці», що «ВВ» завоювали стійку популярність і по праву вважалися першими.

Доки у 1988 році у Львові не народилися «Брати Гадюкіни». Свій стиль самі музиканти називали шоу-фолк-панк-реггі‑стьоб-рок. Після випуску дебютного альбому «Всьо чьотко», а у 1991 році – «Ми хлопці з Бандерштату», «Гади» витіснили з музичного Олімпу «ВВ». У своїх піснях вони вправно зіграли на архетипах початку 90‑х, помноживши їх на галицький колорит. З їхніх пісень вимальовувався образ галицького батяра, який ходить до церкви, шанує батьків, може сісти за 117 статтею, любить викурити «п’ятку» і тужливо згадувати про жовті стрічки як символ втраченого кохання.

Ну і, звісно, королева українського пост-панку – Сестричка Віка, чи то пак Віка Врадій. Епатажна, виклична і протестуюча сестра по духу «Братів Гадюкіних». Сестричка Віка випустила три альбоми з промовистими назвами: «Мамо, я дурна», «По цимбалах» і «Львівський стьоб», в яких вивела образ марґінала – такого собі ПТУшника, підвішеного між містом і селом. Як і «Гади», стала популярною. Бо співала вона так, як було. Про тих, хто був.

Ця музика початку 90‑х була життєрадісною. Хоча, здається, цій радості на той час взятися було нізвідки. Коли у Росії народ заслуховувався депресивними «ДДТ» та «Наутілусом», то в Україні виспівували «Чуваки, всьо чьотко».

Рімейк чи продовження

Нова хвиля «стьобу» накрила Україну уже в новому тисячолітті. Не стало естради, прийшла ера шоу-бізу. Пісні «Гадів» та Сестри Віки слухали або ті, хто пережив з ними свою юність, або молодь, яка відносила себе до «неформалів».

Та у 2005 році Україну потрясли «Олені», які були «і не бриті, і не голені» і взагалі «дивні створіння». Пісню крутили всюди: на сільських дискотеках, в маршрутках, радіостанціях, на загальнонаціональних каналах. То був дебют вінницького гурту «ТіК», який грав у стилі такого собі урбаністичного фолку з елементами панку та ска.
Сама його назва, яка розшифровується як «Тверезість і Культура», була наче закликом проти актуальних проблем суспільства – пристрасті до спиртного і безкультур’я. Їхні пісні повертали до часів студентської гуртожитської молодості. З них викладався образ такого собі звичайного міського рагуля – не покаліченого інтелектом, трохи брутального, але по суті своїй безобідного та наївного. І частину прихильників «ТіКу» склали саме такі люди.

Ще одним сміховинним явищем сучасного українського шоу-бізу є гурт «Скрябін» і його лідер Андрій Кузьменко. Кузьму як коміка знаємо у ролі телеведучого, а у доробку «Скрябіна» є сатиричні пісні, серед яких і «Хлопці-олігархи», і «Мумітроль», і «Не даєш». Сам Кузьма так пояснює їхнє походження: «Кожне сумне явище в історії країни в мене особисто викликає бажання з нього гостро посміятись. Сміючись завжди легше побороти проблему, ніж плачучи. Навіть цілу групу сатиричну створив, яка спрямована висміювати явище, іменем якого і була названа – «Пающіє труси».

Сміхом пісню не загробиш. «Стьоб», глузування як були популярними, такими і лишилися. Вони виконують свою функцію – викривають. Проте, на жаль, ми зазвичай не хочемо усвідомлювати, що викривають саме наші недоліки, а не сусідські. Стьобати – це бити, а коли б’ють не тебе, а сусіда, то зазвичай не дуже болить.