На «Карпатський вернісаж» цього року з’їхалися близько 200 майстрів з усієї України Надія Шегда Копиця розкоші, добра і багатства, присмачена хлібом та медом. Цим уже вп’яте була наповнена площа Шептицького в Івано-Франківську. Народні умільці приїхали до столиці Прикарпаття, щоб показати себе та своє вміння. Гості могли придбати щось оригінальне, аби прикрасити оселю чи доповнити гардероб. Можна було навчитись і самому щось плести, ліпити, малювати чи майструвати. Достатньо було бажання.
«Ті, хто цікавиться керамікою, полтавську впізнають за технікою фляндрівка, – каже майстриня Юлія Багацька з Полтави. – Таких галичан на вернісажі зустріла вдосталь». Аби вперше представити свій край, жінка подолала майже тисячу кілометрів. Привезла свої роботи: горнятка, монетки, свищики, плакетки з різними сюжетами. На одній із них – гуцул на коні. Найбільшою місією пані Юля вважає передачу знань молодшому поколінню, що й робить у себе вдома.
Мандруючи фестивальними рядами далі, важко було не зауважити стіл, засипаний виробами з чорної глини. Не новина, що чорна глина – найцінніша, а посуд з неї – найдорожчий. Гончар з тієї ж Полтавщини Валерій Ленартович, не приховуючи гордості, розповідає, що глазурована кераміка – хімічна сполука. А от його збанки – екологічно чисті. «Ребра, голубці, борщ варяться довше, ніж у звичайному посуду, проте набагато смачніші, – підказує його дружина Алла. – Тим паче, зберігається колір продуктів».
«Береш шмат глини, кидаєш на круг – і ліпиш, – розповідає Валерій про улюблене гончарство. – Років зо 20 тому мені ще був потрібен шаблон. А нині вже не глина мною керує, а я нею». Каже, що найулюбленіший у нього виріб – баняк. Чому? Все просто: найсмачнішою для нього стравою є ребра на пиві, які дружина готує у тому ж таки баняку.
Об’єднуючи навколо себе творчих людей, Ленартович створив спілку під назвою «Дайте спокій». Каже, що у тій спілці ніхто нікому нічого не винен і кожен має право на власну точку зору. До речі, почесний голова Спілки – 84‑річний Іван Тимошенко, який теж приїхав на «Карпатський вернісаж». Дарма, що дід мешкає в селі Хомутець Полтавської області. Своїми дітваками дід Іван називає мало не всіх фестивальників, що їздять протягом року по всій Україні – показувати народне мистецтво. Вони ж, майстри, приходять до діда «за мудрістю». Косівчанка Любов Ракевич, яка стояла поруч, каже, що Івана Тимошенка називають Гетьманом України.
Кажуть, і Юля Тимошенко просилася до діда в онучки. Дід Іван – єдиний майстер в Україні, який вже понад півстоліття робить гребінці з коров’ячого рогу. Його родину свого часу називали у селі вошолупами. Бо тими гребінцями, які робили його дід і батько, у воєнні часи воші вичісували. Коли Тимошенка запитують, як йому живеться і за що його так любить молодь, той відповідає: «Якби мені роки назад відраховувало і йшло до 25, а не до 100, то було б ліпше. А дітваки мене люблять, бо я їх люблю. А ще – все життя любив стариків. Може за це мене Господь і не оставляє самого». Як каже пані Люба, «нас дід називає своєю бандою, а ми й уявити собі не можемо якогось фестивалю в Україні без нього».
Віра Шнит із Луцька, гідромеліоратор за фахом, 17 років тому побачила майстер-клас по роботі зі шкірою, – і закохалася у той матеріал. «Спершу були чічки до волосся, далі – картини, пляшки. Півроку тому взялася за пояси, – розповідає майстриня. – В Україні мене знають лише чотири роки, бо дотепер найбільший попит був з-за кордону. Та хочеться дарувати красу і нашим людям».
Сумки, вишиванки – стихія лікаря-педіатра Тамари Огданської. Вона працює на Буковині, але хоче допомогти молоді з обмеженими можливостями з багатьох регіонів. «Творчість реабілітує. Молоді інваліди могли би створювати зразки високохудожнього етносувеніру і відчувати свою потрібність нашому суспільству», – говорить пані Тамара.
Сергій Зарічний з Острога Рівненської області – механік за фахом, залюблений у кераміку. «Вабить тепло, затягують форми, – говорить молодий майстер. – Тим паче, цей матеріал знімає негатив. Майоліка, фаянс, фарфор – це і є кераміка. А щодо глини, то на Рівненщині вона виключно теракотова – червона. Іншу доводиться замовляти у Донецьку. Там, до речі, єдине в Україні фаянсове родовище». За словами Сергія, серед кольорового розмаїття різних збанків у нього завжди є куманці. «То є український національний збанок, з яким кум ходив до кума. Тому й така назва, – пояснює Сергій. – Класичний об’єм кумового куманця – півтора літра. Козаки носили їх, прив’язавши до ременів».
Подружжя Мицканів – Оля та Роман – уже 30 років тішать людей граючими свистульками і керамічним лікувальним намистом. «Аби зробити дірочку і видобути добрий звук, треба мати ідеальний слух, – каже пані Оля, награючи на свистульці‑сові. – А намисто оберігає жінку, бо лягає на грудні чакри. Одна жінка казала мені, що три роки не знімала наше намисто і вилікувала щитовидку…».
Ганна Мельничук із села Шепіт Косівського роайону разом зі своєю сестрою-близницею Марією приїхала на вернісаж зі смачнезними сирними кониками, яких за два дні розкупили близько 400. «Гуцульські сирні коники – то давня традиція, – говорить вона. – Сир пісніший – коник білий. Жирніший – жовтий. Поставте, пані, у солену теплу воду того коника. Зійде пилюка, а ви ще й скривлену ногу зможете виправити».
Якщо з’їсти коника-двох, то, за словами пані Ганни, голод не потурбує аж до вечора. Певно, таки гуцули поширили вислів «такий голоден, що би коня з’їв», який вже давно записали до українських книжок з фольклору. І кінь той – з сиру.
Що ж до вернісажу, то після нього, напевно, всі наситилися. І духовною їжею. І хлібом. І медом.
Comments are closed.