У суботу, 10 квітня, в облмуздрамтеатрі відбулася прем’єра вистави «Нація». Це вже друга постановка режисера Ростислава Держипільського за творами Марії Матіос. На прем’єрі вистави була сама авторка, її родина, влада міста та області, шанувальники театру. Полюючи за першими враженнями та емоціями, «Репортер» поспілкувався з глядачами.
Михайло Вишиванюк, голова ОДА: «Перш ніж щось сказати, треба відійти від побаченого. Однозначно вистава торкає душу, серце і найголовніше – людську пам’ять. І ще: Марія Матіос – моя улюблена письменниця».
Ольга Гевка, викладач техуніверситету нафти і газу: «Я перечитала всі твори Матіос. У цій виставі йдеться про наше, українське, сокровенне. Про те, чого бракує у теперішньому суспільстві. І приєднуюся до сказаного авторкою: артисти на сцені не грають, а живуть».
Василь Гутковський, генеральний директор агенції «Піраміда»: «Я заворожений талановитими акторами, атмосферою в залі… Матіос – на сьогодні найцікавіша українська авторка. Я видаю всі її твори, а тому з певністю можу сказати, що доля книги новел «Нація» невдовзі буде такою ж, як і «Солодкої Дарусі», якої ми продали вже понад 100 тисяч примірників».
Пані Павліна, мама Марії Матіос: «Дуже стривожена. Показано із глибиною, а сприйнято – з достойністю».
Внутрішнє
Цікаво, що обидві вистави – «Солодка Даруся» і «Нація» – зроблені за принципом мінімалізму. Режисер Держипільський вважає, що добре, коли є багато грошей на помпезні декорації, але торкає і проймає те, що йде зсередини. На сцені важить внут-рішня робота актора.
«Якщо у «Солодкій Дарусі» було лише дві лавки, то «Нація» багатша за вартістю», – говорить тренер з пластики Андрій Кирильчук. Тут і костюми шилися, і в борг купували відповідну апаратуру (мікрофони, з якими актори пересувалися сценою) вартістю у 25 тисяч гривень.
«Через пластику ми максимально намагалися перевести все у площину вічності. Адже нація – це не територіальна спільнота чи якась певна народність. Це порода людей, – каже Кирильчук. – І не має значення хто ти: українець, єврей чи росіянин. Головне – пам’ятати, що всі ми у цьому світі тимчасові, а відійти маємо з гідністю. У книзі Марії Матіос йдеться про це між рядками. Саме тому ми намагалися максимально відсторонитись від простору і часу. І перша частина (новела «Юр’яна і Довгопол») продумувалася у відповідності до таких міркувань і розумінь. І криївка (новела друга – «Прощай мене») була такою ж».
До речі, символічна лялька-мотанка, присутня на сцені у всіх трьох одкровеннях, також нагадує про посередництво між живими і тими, кого на цьому світі вже (чи ще) немає.
Вічне
«Любити чи ненавидіти? Вбивати чи простити? Залишитися падлюкою чи програти, але з честю? Зайти у протиборство серця й закону? Честі чи жорстокості? Адже закони серця не завжди збігаються із законами суспільства. І закони честі далеко не завжди відповідають законам серця», – думки та запитання Марії Матіос накладаються на режисерське бачення і громадянську позицію Держипільського. Саме з цього, мабуть, і виростає не лише писемний, але й сценічний «батіг для нації».
«Мені кожна книжка коштує здоров’я. «Нація» – не виняток, – каже авторка інсценізованих новел. – Та коли я зрозуміла, що з цієї теми не вийду так швидко, то мене понесло по цій історії, як під час повені потопельника. Я намагаюся реставрувати історію не для того, аби ятрити рани. Навпаки. Я хочу, щоб вони якомога швидше загоїлися. Часто лікування пов’язане з надзвичайно сильним больовим шоком. Я хочу, щоб мій читач пройшов через цей шок із думкою, що саме цей біль примусить позбутися тягаря минулого, позбавить образ і необхідності помсти».
