Вона – одна з найцікавіших молодих музикантів України. Талановита скрипалька, лауреат міжнародних конкурсів, гідна послідовниця свого знаменитого батька, скрипаля світового рівня Богодара Которовича.
– Пані Мирославо, коли ви вперше взяли до рук скрипку?
– Досить пізно – у шість років. Враховуючи, що вундеркінди починають навчатися з чотирьох, очевидно, що з мене такого робити не збиралися. Все було дуже природно. Але чула скрипку з народження. І виконання, як розумієте, не звичайне, а самого Богодара Которовича. І тепер я розумію, що саме його гра вплинула на мій подальший вибір у творчому житті. Але в дитинстві мріяла бути арфісткою, як моя мама. Її образ із арфою дуже вражав мою уяву. Мені навіть купили маленьку іграшкову арфу. Видно, вона мені дуже пасувала, бо фотографії, на яких я граю на арфочці, були надруковані в газеті. Однак авторитет тата переміг і мені подарували маленьку скрипочку.
– Ви народилися у родині знаменитостей і тепер маєте постійно тримати «марку»…
– Тримання марки не залежить від походження. Це, швидше, – внутрішня потреба. Для мене неприпустимо бути штуч-ною, неприродною. Все, що я роблю, обов’язково звіряю з моїми уявленнями про справжнє.
– Популярність батька допомагає у кар’єрі?
– У моїй родині відомість і популярність – звичні. Коли я була маленькою, то мої відчуття були подібними до впев-неності того віслючка, який ввозив Христа до Єрусалима і був переконаний, що вітають його. На всіх концертах тата я відчувала себе принцесою. Але досягати власного становлення довелося самій. Найскладніше було добитися визнання тата. Він навіть до себе в оркестр мене взяв лише після того, як я чотири роки пропрацювала з Гідоном Кремером.
– Напевно, працювати із Кремером, першою скрипкою світу, вже є великим досягненням?
– Мені доля подарувала багато років дуже плідної співпраці з Гідоном Кремером у складі його камерного оркестру «Кремерата-Балтика». Ми музикували з найвидатнішими виконавцями сучасності. Мені пощастило познайомитися з гуру музичного світу. Всі ці знайомства відбувалися на найкращих сценах планети…
Що стосується сольної кар’єри, то я би почала відлік із першого виступу з «Київськими солістами» – оркестром, створеним моїм татом. Географія моїх виступів теж непогана – Японія, Франція, Сінгапур, Естонія, Польща. Всюди нас приймали дуже добре, бо гра завжди йшла від щирого серця. Та найбільше я люблю виступати в Україні!
– Як впливає на вас виконання творів відомих композиторів?
– За моїм досвідом, музика здатна лікувати, може навчати. Буває, пригнічує. Буває, окриляє. Рідко залишає байдужим. Оскільки кожен стан душі для мене є цінним, я люблю твори композиторів різних епох. Музика для мене є поза часом, і тому граю я тут і тепер, і ніколи не притрушую зайвим порохом твори навіть дуже давніх часів. Музика жива, і виконання не має бути схожим на репродукцію музейного експоната. І якщо твір відгукується в серці, він одразу стає улюбленим. Таким чином я поріднилася з ІІІ камерною симфонією Станковича для скрипки з оркестром. Душевно збагатилася, виконуючи скрипкові концерти Моцарта. Надзвичайно близька мені музика Пярта. Серед україн-ських композиторів – Сильвестров і Польова.
– Кожен музикант має володіти акторською майстерністю. Ви також перевтілюєтеся?
– Я згодна, що коли на сцені виступає артистичний музикант, то враження від виконання підсилюється. Але вища ступінь майстерності – коли вплив музиканта відчувається навіть через аудіозапис. Як приклад, можна згадати записи Святослава Ріхтера.
Особисто мені притаманне сприйняття музики через художні образи. Я будую свої програми через певний драматургічний задум. Звісно, має бути і бездоганна якість виконання, але першочерговим завданням для мене є відчути і донести до слухача характер музики та її зміст. Адже існують твори програмні, тобто написані на конкретні літературні сюжети. Для підсилення виразності я почала використовувати різні театральні засоби: світло, декорації, костюми, сценічні рухи. У таких програмах акторські здібності можна втілювати скільки завгодно, що я залюбки і роблю. Навіть вигадала новий жанр – музичні новели. До речі, я цілий рік була вільним слухачем у театральному інституті. Мої «одногрупники» жартували, що акторкою я зможу стати, а от вони музикантами – навряд.
– Ви вже маєте своїх учнів. Як відрізнити здібного музиканта?
– На мій погляд, справжній музичний талант – це коли Бог торкнувся. У якомусь ансамблі скрипалів виступав хлопець, який тримав скрипку не як усі – у правій руці. Чому? Бо був самоуком із далекого села і побачив, як тримати скрипку, в газеті, де фото перевернули дзеркально. Як побачив – так і став грати…
Знаю декількох надзвичайно обдарованих людей, яким узагалі все одно, на якому інструменті грати – музика з них просто ллється. Чи зможуть вони пояснити, як у них це виходить? Думаю, ні.
До речі, справжній викладач – теж покликання, і це зовсім не означає, що він має віртуозно грати. А от поєднання цих двох талантів – це велика удача для музичної спільноти. Таким був мій тато.
Мене підтримує і обнадіює його фраза, що я «його копія», тому сміливо працюю з молодими музикантами, маю студентів у Національній музичній академії. А їхні творчі надбання надихають і вчать мене саму. Наприклад, важливою особистою перемогою для мене стало лауреатство Катерини Бойчук на Всеукраїнському конкурсі скрипалів у Львові. Приємною несподіванкою було звання лауреата на конкурсах у Болгарії і Румунії мого студента Артема Дзегановського. Кожен їхній успіх або невдача для мене є значним і повчальним.
– Чого ви ще не встигли зробити, про що мрієте?
– Творчих планів чимало, але понад усе я мрію зробити моноспектакль. Також планую вивести на гідний щабель українську академічну музику та представляти найкращі твори на українських та закордонних сценах.
Comments are closed.