Виявляється, справжній український хард-рок зародився серед гір ще в далекому 1970 році, у творчому місті Косів — в образі рок-гурту «Гуцули».
Майже місяць тому, 21 квітня, на сцену біля франківського міського озера вийшли п’ятеро вуйків у гуцульських строях. Трохи понастроювали гітари, а потім як «залабали», що публіка не вірила своїм очам та вухам, що такий крутецький рок отак шкварять оці сивоволосі-сивовусі діди. А діди виявились не простими. То була найстаріша рок-група України — «Гуцули».
Тяжкий, як холєра
Місце зустрічі — Косів, Дім культури. Чудова, спекотна погода, на лавочці у тіньку сидять два чоловіки. Любомир Гавриш — менеджер гурту, а ще перший бас-гітарист і головний критик творчості, за що, каже, не раз хотіли бити. Леонід Процюк — з вигляду набагато молодший, клавішник.
А решта де? «Репетиції нема, то всі по роботах», — відповідає Гавриш і припрошує досередини. Музиканти показують свою репетиційну базу — невеличку комірчину, де ще з 1970-х років і донині «Гуцули» тримають свої інструменти. Частують наливкою та показують старі фото.
«Оце — з нашого найпершого виступу — коментує пан Любомир Гавриш. — У новорічну ніч з 1969-го на 1970 рік, на сцені технікуму народних художніх промислів». Виглядає, що відривалися вони собі — нормально!
До речі, продовжують і донині. Але про все по порядку. Ніхто з «Гуцулів» не мав музичної освіти, хіба вокаліст — один клас музичної школи. А вчилися вони, слухаючи радіо «Свобода» з Румунії. Фанатіли від «Deep Purple», навіть пісні свої виконували на їхній манер. Інструменти робили самі. З акустичної гітари — електрогітару, а ще знайомі «підігнали» якусь самопальну апаратуру. Так і грали.
«Першу рокову пісню «Гуцули» написали у 1970 році, — пригадує Гавриш. — Це був такий біг-біт «Ой, яка ти, чічко, файна». Потім у 90-х її заспівала ВІА «Кобза». Ми дотепер не знаємо, де вони її взяли».
«Оце фото — з 1974 року, з франківського конкурсу, — показує Процюк. — Музикантів після нас попереджали, щоб виступали не з таким громом, як «Гуцули». А ми грали такий тяжкий рок, як холєру».
«А це Гєба — наш гітарист Ярослав Одудяк — із сином Андрієм, — продовжує Гавриш. — Він помер 16 років тому. Був сильним гітаристом на весь Союз. Від нього й пішли всі косівські гітаристи. Тримав нашу групу в дисципліні. Нині не один хотів купити його гітару, але син не продає. А це — проводи на полонину у 1971 році. Ми як з берега заграли тяжкого «ду-ду-ду», то було сильно».
Але й серед гір музикантів не оминула «система». Не раз переслідували, допитували, ігнорували з концертами, ганяли-виганяли. З будь-якого приводу перша підозра — «на тих лабухів». І за пісню на слова Тараса Шевченка «Думи мої», яку виконували у 1970 році, також не раз отримували. «Ой, мали нас як хотіли, — зітхає Гавриш, — але ми на всіх… забили».
Жодного диску «Гуцули» не випустили, хоч пісень у них назбирається десь на цілі три альбоми. «У нас є такий Юрко Павлик, який писав суперові, філософські тексти, — розказує Леонід Процюк. — Наприклад, пісня «Грані вогню» — дуже глибока. Але він писав, коли був сімейно нещасливий, а зараз другий раз оженився — і все».
До речі, про дружин. Обидва чоловіки впевнені, що справжній музикант дружини не має. «Вони цього не витримують, — відмахується Любомир Гавриш. — Льоня, яка в тебе жінка по рахунку? Офіційно вже третя чи четверта? Корищук лиш коло одної ходить, у Шули п’ята, у мене дві було».
Ресторанна кар’єра
На початку 1980-х для «Гуцулів» настав новий період. Усі їхні фани перебралися у ресторан «Водограй», де гурт можна було почути з вівторка по неділю. І тут рокери не зраджували своїм принципам, крім естради, регулярно лабали хеві-метал.
«Спеціально приїздили з Ленінграда, Хабаровська, аби почути, що то за така група, — згадує клавішник. — Ми тоді «Hotel California», «July Morning» грали, обробки робили на три голоси «Якби мені не тиночки», «Не сип, мила, скла», інші».
«Якось приїхали дівчата з Москви і кажуть, мовляв, хлопці, а вмієте щось з року, бо у нас зараз то модно, — каже Гавриш. — Кажу, дівчата, ви запізнилися — ми тут рок граємо вже десь 20 років».
Одним із найяскравіших моментів у житті «Гуцулів» став виступ на «Червоній руті» у 1989 році, в Чернівцях. Хоч спершу їх навідріз відмовились пускати з Косова, але вони поїхали.
«У Чернівцях мали співати «Думи мої», але не потягнули — трохи перепили перед тим, — сміється Гавриш. — Нас тоді закликав Вітя Моргунов із франківської групи «Захід» на три літри горілки. То назавтра не те що «Думи мої», «Афини» ледве доспівали, голосу не ставало».
За ті, нині вже знамениті «Афини», музиканти й отримали нагороду за найкращу пісню про рідний край. А перемогла тоді Віка Врадій.
«Свого часу, у 1980-ті роки, в ресторан «Водограй» приїздив Володимир Бебешко, — розповідає Любомир Гавриш. — Гостився там, пив сто грам і черпав ідеї. Тоді сленгом не співав ніхто. Ми були першими. Співали такою мовою, що нас уже у другому селі не розуміли. От він і створив той «львівський» суржик, звів усе до купи і зібрав «Гадюкіних». Але, правда, то були професійні музиканти. А ми собі як грали, то й тепер граємо для власного задоволення».
Приречені на рок
І сьогодні «Гуцули» збираються на репетиції, як у далекому 1970 році. Щонеділі грають, експериментують, слідкують за новинками у техніці.
«Я от мрію про Clavia Nord Electro 3, оце би була сила, може б хоч рік пограли», — замріяно каже Леонід. «Льоня, та який рік! Граєм поки сі грає!» — перебиває товариша Любомир.
А от щодо буднів, то це — звичайні косівські чоловіки, просто з іншими поглядами на життя, зі своїми ідеями та мріями. Наприклад, Леонід Гавриш викладає в інституті прикладного мистецтва, Любомир Процюк керує народним колективом «Гармонія», ще й для них аранжує щось цікаве та неординарне. Вокаліст Ярослав Корищук — бляхар на цілий район, барабанщик Ярослав Онуфрійчук — супер-зварник, гітарист Мирослав Вінтоняк — художник.
А ще Любомир Гавриш зізнався, що готує до друку книжку про історію «Гуцулів». Матеріалу, фото, спогадів за ці роки назбиралося доста. Вже й назва є — «Приречені на рок».
Якось шкода, що отак серед гір той хард-рок і залишився. Зате він справдешній.
«Гуцули» перед виступом на фестивалі «Червона рута».
1989 рік. Зліва
направо: Ярослав Одудяк (Гєба), Василь Лазорик (Фєдя), Ярослав
Онуфрійчук, Ярослав Корищук, Леонід Процюк. Сидить — Любомир Гавриш.
Відео з виступу «Гуцулів».
Comments are closed.