Родина Потоцьких дала світові багатьох видатних особистостей. З неї вийшли воєводи, гетьмани, депутати й дипломати, підприємці та колекціонери. Написано про них багато.
Та найчастіше згадується скромний письменник і мандрівник Ян Потоцький, пише Іван Бондарев у Репортері.
Бурхлива молодість
Наш герой народився у 1761 році в сім’ї великого крайчого коронного Юзефа Потоцького та Анни Терези з Оссолінських. Як і теперішні олігархи, магнати прагнули навчати дітей за кордоном, тож чотири роки Ян разом із братом Северином провів у Швейцарії – в Женеві та Лозанні. Наслідком стало блискуче володіння французькою та німецькою, а от рідною польською юнак розмовляв дуже важко.
У 1778 році він завершує навчання і починає життя, яке нагадувало пригодницький роман. У Відні Ян записується підпоручиком до австрійської кавалерії та проходить бойове хрещення у війні за Баварський спадок. Після перемир’я йде у відставку та їде на Мальту, де стає лицарем і бере участь в операціях ордену проти берберійських піратів.
Потім були мандри до Парижа, Молдавії, Туреччини, Єгипту. У Нідерландах Потоцький став свідком повстання, коли мешканці республіки прогнали свого правителя. Далі було повернення до Польщі, участь у засіданнях Сейму. Як меценат він зробив широкий жест – відписав 10800 злотих щорічно (п’яту частини своїх доходів) на збільшення корпусу військових інженерів на 26 людей. За це отримав ранг капітана у тому ж корпусі.
Через те, що королівська цензура не дозволила друкувати його листи, заснував власну «Вільну друкарню», з якої вийшло близько 200 патріотичних творів.
У 1790 році Потоцький спонсорував будівництво повітряної кулі та разом із вченим Бланшаром, слугою-турком і білим пуделем піднявся на 2500 метрів над Варшавою. Таким чином Потоцький став першим польським повітроплавцем.
Наступного року – знову подорож, цього разу до Іспанії, Марокко, Португалії, Британії. Входив до якобінського клубу в Парижі. Коли у 1792 до Польщі вдерлися росіяни, записався добровольцем в артилерію, заслужив схвальні відгуки від свого командира Міхала Забелло. Після розділу Польщі від політики відійшов. Оскільки багато його маєтків опинились на російській території, присягнув на вірність Катерині ІІ.
Дослідник і романіст
Ставши російським підданим, граф переїхав… до Німеччині, де приятелював із прусським принцом Генріхом. Зосередився на науковій роботі. У 1796 видає працю «Історичні і географічні етюди о Скіфії, Сарматії та Слов’янах», де описує українців як окремий народ.
У 1797 році Ян Потоцький без імператорського дозволу проїхав Кавказ і дістався до Астрахані. У 1802 прибув до Петербурга, де його брат Северин займав високий пост при дворі. За книгу «Первісна історія народів Росії» імператор Олександр І нагородив Яна орденами святого Станіслава і Білого Орла, зробив таємним радником і працевлаштував при Міністерстві закордонних справ. Довіру Потоцький виправдав і незабаром написав історію Херсонської, Подільської та Волинської губерній.
А найдальшою подорожжю Потоцького стала експедиція до Китаю 1805-1806 років. Він очолював наукову частину, а всім походом командував граф Головкін, який мав налагодити дипломатичні відносини з Піднебесною. Мандрівники проїхали весь Сибір, але цілі не досягли. У Монголії Головкін не захотів вставати на коліна перед портретом китайського імператора, тож посольство завернули назад.
Читайте: Славетні Потоцькі. Як жили “бічні” нащадки засновників Станиславова після приходу совітів (ФОТО)
Незважаючи на дипломатичну невдачу, науковці Потоцького попрацювали плідно. По поверненню його обрали почесним членом Академії наук і Московського університету. Майже після кожної мандрівки він залишав наукову працю, яку писав французькою. Географія подорожей Яна вражає. Якби він жив тепер, то запросто міг би скласти конкуренцію ведучому телепередачі «Світ навиворіт» Дмитру Комарову.
Втім, світову славу Потоцькому принесли не наукові публікації, а художній роман «Рукопис, знайдений у Сарагосі», який він писав з 1797 по 1815 рік. Події відбуваються в Іспанії початку XVIII століття, де молодий капітан гвардії Альфонсо ван Ворден переживає карколомні пригоди. Книга екранізована, перекладена десятком мов і вважається одним із найхимерніших романів у світовій літературі.
Справи сердечні
А от в особистому житті Яну Потоцькому фатально не щастило. У 1785 він одружився з Юлією Любомирською – одною з найбагатших наречених Речі Посполитої. Від неї мав двох синів: Альфреда та Артура. Постійні роз’їзди чоловіка не сприяли подружньому щастю. Дружина не розділяла його захоплення, більше часу проводила з матір’ю у Парижі, нарешті знайшла собі коханця – молодого офіцера, князя Євстахія Сангушко. Вони не приховували стосунків, що було незвично навіть для фривольного XVIII століття. Померла Юлія від туберкульозу у 1794, у неповних 27 років. Дітей виховувала теща Яна, княжна Ізабелла Любомирська, яка зятя терпіти не могла.
У 1798 він одружується вдруге. Молодша за нього на 20 років Констанція з Потоцьких була донькою Станіслава Фелікса – того самого, що заклав парк Софіївка в Умані. Подейкували, що Констанція народилася не від графа, а від гофмейстера Клембовського, але старий Потоцький доньку визнав і призначив їй посаг в один мільйон злотих.
З Яном у них народилися дві доньки й син. Мемуарист Філіп Вігель згадує, що «Констанція була мінлива, як і усі польки, але чоловік її кохав без пам’яті, не зважаючи на її кульгавість. Вона ж його терпіти не могла, оскільки вважала горбуном». У 1808 Констанція втекла з молодим коханцем, а наступного року Потоцькі офіційно розлучились. Яну довелося довго повертати посаг.
Читайте: Потоцькі, Ланьцутська лінія. Як склалася доля нащадків власників Станиславова (ФОТО)
Сучасники описують Потоцького як великого дивака. Процитуємо офіцера Федора Шуберта, який разом з Яном їздив до Китаю: «Він був людиною оригінальною і високоосвіченою, але в нього, як то кажуть, явно не все в порядку було з головою; він дійсно помер у будинку для божевільних (тут Шуберт помиляється – авт.). Він став знавцем стилю життя євреїв, маврів, циган, розмовляв на усіх мовах, усе прочитав і усе знав. Головним предметом зацікавлень була давня історія…, знав усі міфи талмуда, усі казки мешканців Близького і Середнього Сходу, всю маячню алхіміків і розенкрейцерів. Був надзвичайно сухий і неговіркий».
Шуберту вторить Філіп Вігель: «Невтомні його вправи, постійне напруження розумових сил, разом з грайливістю живої уяви, здається, були трохи шкідливі для його розуму. Дивацтва його були помітні в самому одязі його, він був водночас недбалий і чепурний. Іноді він не мав часу обрізати собі волосся і воно розвивалося майже до пліч, як раптом, у хвилину нетерплячості, хапав ножиці і сам стриг у себе на голові, криво й косо, після чого смішив усіх своєю зачіскою…
Він був трохи кривобокий, і праве плече було вище за ліве; мав бліде обличчя, риси доволі приємні, очі блакитні й, у тому немає жодних сумнівів, навіжені».
Постріл в Уладівці
Останні роки граф, сплативши усі борги, скромно жив у своєму маєтку в селі Уладівці, що на Вінниччині. 23 грудня 1815 року він загинув.
За одною з версій Ян застрелився, і то доволі оригінально. Ніби відлив кулю з ручки срібної цукернички та попросив свого капелана освятити її. Фрейліна Параска Головіна згадувала, що Потоцького «знайшли мертвим у власному ліжку. Він стрілив собі в голову з пістолета; поруч з ним на столі лежала карикатура, де він зобразив себе таким, яким стане після смерті, і лист, де у блазнівському стилі пише, що йому набридло життя».
Є й більш прозаїчна версія Станіслава Холонєвського, який прибув на місце трагедії за кілька годин. За його свідченням, життя Потоцького обірвала олов’яна кулька від кришки старої банки. Старий пістолет просто розірвало при пострілі.
Вже згаданий Вігель припускав, що граф наклав на себе руки через зраду другої дружини. Але з моменту розлучення минуло шість років…
Прихильники конспіраційних теорій кажуть, що Потоцького вбили якісь таємні емісари зі Сходу, за те що він розкрив їхні окультні таємниці. Або, більше того, Ян стрілявся срібною кулею, бо почав… перетворюватись на вовкулака.
Ще одну причину називає Російський біографічний словник за 1910 рік: «Під впливом важких фізичних і душевних страждань він впав у меланхолію та закінчив життя самогубством».
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.