У 1928 році на вулиці 3 Мая закипіла будова. Зводилась непроста споруда, адже проект робив архітектор Станіслав Треля – «батько» ратуші.
Подейкували, що кам’яницю будували на замовлення українця – для Станиславова це було справжньою сенсацією. Будинками у центрі володіли євреї, поляки, німці, вірмени, а от українці у кращому разі мали якусь халупу на околиці, пише Репортер.
Через три роки за теперішньою адресою Грушевського, 17 постала велика чотириповерхова кам’яниця. Як сказано в архітектурній довідці: будинок чітко тримає і доповнює загальний силует кварталу. Головний фасад досить строгий і лаконічний за архітектонікою й декором, тинькований з набризком, як і більшість міських споруд у стилі конструктивізму. Головними оздобами є два напівкруглі у плані еркери, що завершуються відкритими балконами. Вітринні стрільчасті вікна першого поверху надають кам’яниці легкого готичного шарму.
Чутки підтвердились – власником будинку дійсно виявився українець, один із найкращих станиславівських лікарів – Осип Маланюк. Він народився у 1873 році в родині пароха села Ягельниця, що на Тернопільщині. Навчався в університеті австрійського міста Грац, де став одним з співзасновників товариства українських студентів «Січ». Завершив освіту в Краківському університеті у 1898-му.
Батько Маланюка не міг оплатити весь курс навчання, тому частину витрат покрило міністерство оборони. Звісно, не просто так – хлопець зобов’язався відслужити певний термін військовим лікарем. Та в армії йому настільки сподобалось, що Осип затримався там аж на 20 років, дослужився до підполковника. Коли розвалилась Австро-Угорська імперія, Маланюк став на бік ЗУНР, уряд якої призначив його комендантом Першої військової лічниці (шпиталю) УГА у Станиславові.
Після розгрому ЗУНР доктору пропонували послужити у польському війську, але він відмовився. Відкрив приватну лікарську ординацію, практикував аж до перших совітів.
Після зведення власної кам’яниці у 1931 році Маланюк переніс туди свою ординацію. Пацієнтів не бракувало, бо вважався дуже хорошим хірургом і рентгенологом. В історії Станиславова він назавжди залишиться лікарем, який придбав та активно використовував перший у місті рентгенівський апарат.
Цікаво, що пан Осип доводився кузеном знаменитій Соломії Крушельницькій. Його старша донька Єлизавета теж стала лікарем, але дантистом. А ось молодша – Ірина (1919-2009) із медициною не мала нічого спільного, але найбільше прославила сімейство Маланюків. Вона вчилась у жіночій гімназії на Шевченка, захоплювалася співом, вперше зіграла Лисичку у дитячій опері «Коза-дереза». Її побачив композитор Ярослав Барнич, автор знаменитої пісні «Гуцулка Ксеня».
Після вистави метр підійшов до дівчинки та сказав: «Ірцю, з тебе вийде велика співачка». І як у воду дивився. Хоч її талант розкрився не одразу. По війни жила в Австрії, співала в опері на другорядних ролях. У 1951-му, напередодні показу знаменитого «Кільця Нібелунгів» Вагнера, приступ апендициту звалив солістку. Ірина вийшла на заміну й заспівала так, що на другий день прокинулась знаменитою.
Слава, гастролі по всьому світу, натовпи шанувальників – а почалося все у батьківському домі у Станиславові, де маленька Ірця вперше почула радіотрансляцію з міланського оперного театру Ла-Скала. На стіні будинку нині висить пам’ятна дошка на честь співачки.
Перед війною у кам’яниці Маланюків було сім квартир, в одній з яких мешкав господар. Перший поверх, окрім його лікарської ординації, займав великий магазин галантереї та парфумів «Арома». У 1944-му, перед другим приходом совітів, доктор емігрував до Австрії, де й помер через п’ять років.
Іван Бондарев, Михайло Головатий
Фото Ігоря Гудзя
Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
