Телефон у Станиславові

Довший час єдиним засобом спілкування людей на великих відстанях була пошта. Щоправда, цей вид зв’язку мав недоліки. По-перше, то було дорого. По-друге, доставка повідомлень займала багато часу, і нерідко на момент вручення листа інформація втрачала сенс. По-третє, інколи листи просто не доходили.

Із винаходом електромагнітного телеграфу у тридцяті роки ХІХ століття ситуація дещо покращилась. Але через величезну вартість телеграми були взірцем лаконічності. Кожне слово у посланні було якщо не золоте, то срібне точно.

І нарешті прийшов американський винахідник і бізнесмен, шотландець за походженням, Александер Белл, який подарував людству телефон. Він був вчителем глухонімих дітей. Разом із помічником Томасом Ватсоном (не знаменитим доктором, а інженером) вони шукали можливість передачі людської мови на далекі відстані. До речі, без доктора у цій історії також не обійшлося. Колега-лікар дав Беллу для дослідів вухо мерця – за аналогією з барабанною перетинкою той і сконструював мембрану.

Сакраментальна фраза Белла по телефону «Містере Ватсоне, зайдіть, будь ласка, сюди, ви мені потрібні» пролунала 10 березня 1876 року. Так почалася ера телефонів.

До речі, щойно Белл запатентував свій винахід, то через дві години до бюро прибіг інший винахідник, Еліаш Грей, з аналогічним проектом. Не встиг…

Довгі руки, добрий слух

У Станиславові першу телефонну станцію відкрили у червні 1894 року. Знаходилась вона на першому поверху будинку по вул. Смолкі (тепер Бачинського, 4). Спочатку абонентів було лише 12. Це пояснювалось надзвичайною дорожнечею нововведення. Установка апарату коштувала 50 ринських злотих*, стільки ж тягнула і річна абонплата. Для порівняння – середньостатистичний робітник заробляв на день 1,5‑2 ринських злотих.

Крім того, що телефон виявився дорогим задоволенням, він був ще й незручним у користуванні. Аби зателефонувати, необхідно було однією рукою піднести слухавку до вуха, підійти до мікрофона, який знаходився окремо, на стійці, покрутити ручку і, дочекавшись, коли відповість телефоністка, попросити зв’язати з потрібним абонентом. Пам’ятаєте: «Баришня! Баришня! Смольний! Смольний!». Одразу відкрию військову таємницю – сьогодні в українській армії (і не тільки) з успіхом використовується телефон ТА-57, принцип роботи якого майже ідентичний з описаним.

Тепер декілька слів про тую «баришню». Робота телефоніст-ки вимагала підвищеної уваги, швидкої реакції, доброго слуху і відсутності дефектів мовлення. Наприклад, у столичному оголошенні початку ХХ століття про набір дівчат на телефонну станцію перевага надавалась особам із довгими руками. Логіка залізна – що довші руки, то більшу площу комутатора зможе обслуговувати панянка. Але це стосувалося великих міст, де вже існували тисячі номерів. А наш Станиславів був маленьким містечком – у 1914 році його телефонна станція обслуговувала лише 457 абонентів.

У 1909‑му комутатор «переїхав» до нового приміщення щойно збудованої пошти (Січових Стрільців, 15). Тут телефонна станція проіснувала майже 30 років. Перші номери складалися із двох цифр, згодом додалися трьохзначні. Наприклад, з військовою в’язницею «Діброва» зв’язувалися за номером 114, бургомістру Вацлаву Хованцю телефонували на 204, а розклад вечірніх сеансів у кінотеатрі «Варшава» завжди можна було довідатись, попросивши 73.

Технопрорив

У двадцятих роках телефонні послуги значно подешевшали і стали доступними багатьом. Тоді абоненти поділялись на три категорії:

• приватні абоненти. Абон-плата становила 20 злотих на місяць;
• службові, тобто номери адвокатських контор, магазинів, лікарень, канцелярій, державних установ. Вони обходились у 28 злотих;
• публічні, які стояли у готелях, кафе, театрах, клубах і були доступні всім. Тут місячна плата була найвищою – 36 злотих.

Згодом кількість споживачів настільки зросла, що у 1929 році видали праобраз першого телефонного довідника – «Інформатор міста Станиславова». Він дещо відрізнявся від сучасних тим, що, крім прізвища та адреси абонента, зазвичай вказувався і рід його занять. Наприклад: № 324, доктор Максиміліан Блюменфельд, адвокат, Собеського, 5.

У 1932 році стався технологічний прорив. Відтепер відпала потреба крутити ручку індуктора, щоби зв’язатись із телефоністкою – достатньо було лише зняти трубку.

Напередодні війни телефонна станція знову змінює адресу. Тепер вона міститься у новому будинку поштамту на теперішній вулиці Січових Стрільців, 13а. Переїзд мав позитивні наслідки, оскільки вже незабаром почали з’являтися чотиризначні номери, а у червні 1939 року нарешті відпала потреба у «баришнях». Віднині апарати встановлювали з номеронабирачами.

Після війни розвиток телефонії відбувається шаленими темпами. Вже у 1950‑х усі номери стають п’ятизначними. Через різке збільшення абонентів по місту відкриваються районні АТС. Так, центральний поштамт відповідав за абонентів із номерами, що починались на цифри «2» і «3», АТС на Довгій курувала «4», а Вовчинецька – «6».

У 1968 році головна телефонна станція знову переїхала, але не далеко. Тоді спеціально для неї до поштамту добудували праве крило і восьмиповерхову вежу, в якій телефонно-телеграфна стан-ція міститься й досі. Через рік на вулицях з’явилися таксофони. Три хвилини розмови коштували 2 копійки.

ХХІ століття принесло свої новації. Сьогодні більшість телефонних номерів складаються вже з шести цифр. Широко впроваджуються радіотелефони, які здійснили віковічну мрію домогосподарок. Тепер вони одночасно можуть готувати борщ та обговорювати з подругою численні недоліки якоїсь спільної знайомої. Сьогодні абонентська плата становить лише 10 грн. 51 коп., яка дозволяє безкоштовно розмовляти 200 хвилин щомісяця. А загальна кількість абонентів Укртелекому в Івано-Франківську вже давно перевалила за 50 тисяч.

Натомість, останніми роками у людське життя увірвалися Інтер-нет і мобільний зв’язок…

*    Ринський злотий – народна і частково офіційна назва гульдена (флорина) – австрійської грошової одиниці.